35 (Ліс)

— Да невже? — коментує мою розповідь Ромка, злегка підстрибуючи на місці, ніби щось його зачепило. — Таке відчуття, наче ми потрапили в якийсь бойовик.

— Для бойовика треба гонки та зброя. — виправляє свого коханого Соня, трохи нахиляючи голову і усміхаючись хитро. — А у нас поки що лише драма.

— Проте вбивство було. — не зупиняється Ромич, підморгуючи мені. — І це додає гостроти сюжету.

— Соня, коли тебе виписують з лікарні? — перебиває Саша свого друга, злегка стурбовано дивлячись на неї.

— На днях. Може сьогодні, може завтра. Без поняття. — пожимає плечима блондинка, злегка ховаючи посмішку.

— Вважаю, що дівчині робити тут вже немає сенсу! — в дверях відповідає лікар, дивлячись на нас суворо, але водночас із доброзичливим блиском в очах. — Можна записуватися сьогодні. Тільки треба догляд!

— Я все організую! — забирає лікарняний з рук чоловіка Рома, і його усмішка стає ширшою, майже дитячою.

— Уже це уявляю! — про себе коментую я, відчуваючи тепло в грудях. — Як відчувала. — З рюкзака витягую одяг і простягаю своїй подрузі.

Лікар нас залишив самих. Я, оглянувшись на Соню, почала повільно виходити з палати хлопців.

— Давайте, давайте! — штовхає до дверей Романич, майже стрибаючи від нетерпіння.

— Ну дай хоч трішки подивитися! — скиглить чорноволосий, намагаючись підглянути.

— Побачиш пізніше! — задоволено виштовхнула юнака за двері Соня, і він із вигуком трохи відскочив назад.

— А мене тоді навіщо штовхати? — коментує ситуацію Саша, піднявши брови.

— Бо це дівчачі справи! — одночасно відповідаємо ми вдвох, сміючись.

— І пліткувати про хлопців будете? — наворошив вуха Ромка, виглядаючи цікаво.

— А що думаєш, підслуховувати? — підняла одну брову вгору блондинка, зі сміхом в голосі.

— Запитанням на запитання відповідати так нечесно! — обурюється Ромич, ніби його власний гумор не дозволяє промовчати.

— До побачення! — відповідаємо я з Софією і закриваємо двері, залишаючи позаду галас і хаос.

— Хлопці! — буркочемо вдвох і починаємо одночасно сміятися, обмінюючись поглядами.

— Звідки одяг? — протягує Соня і сідає на ліжко, роздивляючись кожен клаптик тканини.

— З твого гардеробу стирила! — чесно признаюся я, підморгуючи.

— До Ромки чи що їздила?

— До твоєї квартири! — сідаю на стілець, відчуваючи легкий холод від дерев’яної поверхні. — Слава ж у в’язниці, тому…

— Да, я й забула. — оцінює перший наряд блондинка, киваючи головою і посміхаючись.

— Бачу, не збираєшся вертатися назад? — дивлюся на неї я, злегка нахилившись вперед.

— Не знаю. Мені із Ромою добре. — замріяно посміхається Соня, і очі її світяться теплим відтінком спокою.

— Принаймні про секс мені не кажеш! — обережно видаю я, намагаючись не порушити гармонію моменту.

— Бачу, тобі і без цих розмов весело! До того ж я казала, що ти знайдеш собі хлопця і будеш з ним. І ось ти пішла на конкурс і тепер з відомим блогером.

— Ну да... — відповідаю я, трохи зніяковівши.

— Щось не так? Якось невпевнено кажеш! — опустила руки мені на плечі Соня. — Так тільки давай без твого сопляжа знову!

— Який це сопляж? — не розумію я, дивлячись на неї.

— Ну оце: «Він знову мене кине. Зрадить. Я не в його компетенції. Чи він не в моїй». — кривиться Соня, намагаючись скопіювати мій голос, і це викликає у нас обох сміх.

— Да, все-все, зрозуміла. — піднімаюся з стільця і підходжу до вікна. — Зараз без сопляжа.

— Давай.

— Мені з ним добре. — признаюся собі ніжно, вдихаючи свіже повітря з відкритого вікна.

— Значить, ти щаслива?

— Щаслива. — І це правда, відчуття тепла розливається по всьому тілу.

Хвилини проходять, і мене окликає Софія.

— Ну як?

Я повертаюся і не впізнаю її. Джинсові шорти. Топік. Сліпони. Виглядає зовсім по-новому.

— А де поділася запальна Соня? — захоплено оглядаю наряд.

— Ти була права, коли перевдяглася на конкурсі в звичайний одяг. Природність перетворює нас в інших людей.

— Це тебе так Ромка переколохматив? — підходжу до блондинки. Соня киває. — Ну принаймні як показувала свою п’яту точку, так і продовжуєш. Цього не віднімеш.

Соня посміхається, і її усмішка світиться щирістю.

— Пішли, а то хлопці зачекалися.

Ми виходимо в двері. Ромка охає, я заокруглюю вверх очі. Саша мовчки спостерігає, ніби оцінюючи кожен рух. До мене дзвонить телефон, я відходжу і беру трубку.

— Ліс, все готово! — чую голос Стіва Таровського, енергійний і радісний.

— Добре! — киваю і відключаюсь.