34 (Ліс)

— Значить так, ти дзвониш в компанію їжі та розказуєш по сценарію! — підштовхує мене трубкою Саша, його очі блищать азартом, а на губах грає легка усмішка, що видає його хвилювання і передчуття чогось грандіозного.

— Ага! — киваю я, шукаючи змінювач голосу серед купи документів і фотографій на столі. — Ось він! — вказую на маленький пристрій, який виглядає трохи старомодно, але прекрасно виконує свою магію.

— Давай! — підбадьорує мене Алекс, схиляючись над столом і відстежуючи наш план у його блокноті. Там, на сторінках, малюються невидимі маршрути дзвінків, як карти таємних операцій.

Зараз ми втілюємо план у життя. Бор сидить за моїм комп’ютером і відстежує компанію Філа. На сайті чітко вказано всіх постачальників та спонсорів. Я ж дзвоню до кожного з них. Це чергова компанія у списку. Алекс уважно стежить за моїми рухами та викреслює тих, з ким я вже поговорила. Після кожного мого дзвінка Бор піднімає великий палець, мовби аплодує, показуючи, що на одну організацію стало менше.

Ще ніхто не сумнівався в моїх словах — відео, які ми зберегли на флешці, миттю давали впевненість, що треба припинити будь-яке спонсорство з компанією Філа.

Стів Таровський працює паралельно як джерело інформації з сучасного світу. Він дізнається деталі з перших рук, від людей, тим часом як Бор це робить через інтернет. Стів постійно зідзвонюється з різними людьми — представниками компаній, друзями, партнерами по бізнесу. Новини від усіх були приємні: ніхто не хотів мати справу з компанією Філа.

— Це остання компанія в нашому списку, — махає листками перед моїм обличчям Саша, його пальці тремтять трохи від хвилювання, а в очах читається легке напруження.

— Да все, дзвоню! — натискаю на кнопки я. — Ким же мені стати?

— Ліс! — незадоволено дивиться на мене блогер.

Я вдихаю глибоко, відчуваючи, як серце калатає в грудях, і набираю номер.

— Алло! — промовляю я, і в ту саму мить у трубці чутно голос старенької бабусі, трохи сиплий, але впевнений.

— Слухаю!

— Я хочу пожалітися на компанію Філа! Дізналася, що ви є його постачальником. Кидайте це дурне діло! — відповідаю, намагаючись тримати змінений голос, але всередині аж тріпоче серце. Алекс намагається стримати сміх, підпираючи руку підборіддям, а Бор тихенько підморгує мені.

— В сенсі? — здивовано запитує голос у трубці.

— Я вирішила зробити пиріжечків своїм внукам, і зараз вони лежать у лікарні. Мені сказали, що в їжі знайшли наркотики. Де ж їм взятися? Віднесла на проби всі інгредієнти, і саме тоді виявили цю гадость у борошні. Я не повірила, що це могла бути компанія Філа… поки мені не показали відео.

— Яке відео?

— Бор? — відриваюся від телефону, і в очах з’являється легкий страх, що щось піде не так.

— Секунду! — киває той, потім додає: — Готово.

— Мій син відправив вам відео! — Алекс уже не стримується, і Бор приєднується до нього сміхом, трохи розряджаючи напружену атмосферу.

У трубці повисає пауза. Мені здається, що вона триває вічно. І саме в цей момент я згадую слова тата: “Праця прикрашає людину!” — і повністю погоджуюся. Праця робить нас сильними, формує наш характер, це хліб, яким ми живемо.

Я оглядаю приміщення, чекаючи вердикту співбесідника. Хочеться вірити, що ця несправедливість закінчиться швидко. І я зможу обійняти тата, вдихнути його запах, почути його голос, відчути батьківську любов. Як мені його не вистачає! 😔 Але нічого, я не здаюся.

— Чуєте? — знову роздається голос.

— Ви праві! Діло і справді дурне. Дякуємо за дзвінок. І за ваш коментар. — довгі гудки звучать, і я кладу телефон на стіл. Все. У нас вийшло!

До реальності мене повертає Алекс.

— Бабуля! — на підлозі лежить Саша. — А Бор є твоїм внуком? Гагага! — рже блогер, котрий не може втриматися від сміху. — Може пиріжечків тоді зробиш?

Я дивлюся на нього і сміюся. Бабулі — це святе! Не чіпайте бабуль! 😊

— Значить компанія Філа залишилася без спонсорів! — піднімається з крісла Бор і рушає до нас. Піднімає з підлоги листки з викресленими компаніями і закреслює останню, роблячи маленький тріумфальний жест.

Чудово. Тепер Філ і Роза залишилися без спонсорства. Менше людей біля них — гірше їм двом.

— Так що, бабуля, зробиш своєму внуку пиріжечків? — піднімає на мене очі Бор, котрі нагадують кота зі “Шрека”.

— Та йди ти! — відмахуюся я. Бор хохоче, Алекс лише дужче починає реготати. Да ну йо-ма-йо, навіть пожартувати не дають!

— Фух! — через хвилину відпускає Сашу, і той піднімається з підлоги.

— Полегшало?

— Та наче! — витирає штани від пилюки той.

— Зато відео вийшло бомбезним! — хмикає Бор і стукає своїм кулаком об мій, створюючи маленьку “бомбочку” з радістю, і ми обоє регочемо.

— Зараз запощу собі в сторіз! — натискає інстаграм чорноволосий. — Шанувальниці Алекса будуть у захваті!

— Тільки відмітити не забуть! — підказую я, сміючись.