32 (Алекс)

Я так і залишився стояти посеред палати і дивитися вслід Ліс. Чому Лисиця втекла, наче все ж було добре. Чи я щось не розумію? Серце калатає, а в голові крутяться запитання, на які немає відповідей.

— Ліс, вона така. — Чую позаду голос Соні, тихий, але з ноткою розуміння.

— Така це яка? — повертаюся до ліжка і рушаю до стільця, намагаючись приховати тривогу.

— Після кожного розлучення, вона постійно казала, що любов це не для неї. "НЕ в моїй компетенції". Це її типова фраза на кожного хлопця, якого я намагалася їй знайти. — посміхається дівчина. — Ти до речі теж в цей типаж потрапив. Теж не її компетенції.

Я відчуваю легкий удар по его: — Знущаєшся? І яка це компетенція хлопців їй підходить? — здивовано піднімаю брови вгору.

— Ну… — затягнула Соня, відводячи очі.

— Соня! — одночасно і несподівано для нас двох з Ромою викрикнули ми разом, трохи здивувавшись власному ентузіазму.

— Ліс вважає, що вона є не достойною кохати. Боїться стати як її батьки. — Вже шепотом відповідає блондинка. — Типу навіки заточеними в різних оболонках без можливості звільнитися.

Господи, як загнула… Чешу підборіддя і згодом мені в голову приходить геніальна ідея. Здається, до Лисиці хтось дзвонив. А дзвонити може тільки одна людина з яких я знаю. Мій батько. І хоч завдяки Ліс наші з ним стосунки потроху налагодилися, все ж наче тато щось там їй обіцяв. Обіцяв подумати.

Дивлюся котра година. Близько шостої. Показую, що треба подзвонити, і залишаю голубків наодинці.

— Алло. — перший відповідаю я, вийшовши з палати. Голос трохи хриплий, бо від хвилювання пересохло горло.

— Привіт, Саша, не очікував тебе почути. — дивується тато. Його голос звучить спокійно, але я відчуваю за ним легку тривогу.

— Бачу, ти вже подумав, щодо своєї відповіді Ліс? — оглядую я задній фон, помічаючи як тато кладе руку на столик.

— Да, є таке.

— Слухай, треба поговорити. Ти як завжди? — питаю його, намагаючись звучати впевнено.

— Да, в тому самому барі. Приїжджай, поговоримо.

— Добре. — кладу трубку. Серце трохи заспокоюється, але відчуваю прискорене биття.

Стукаю в двері до наших.

— Не заважаю? — заглядаю в кімнату.

— Ні, щось хотів? — питає Ромич, помічаючи мій серйозний вираз обличчя.

— Можеш позичити свій байк? — заходжу всередину, трохи нервуючи.

— Дай вгадаю, поїдеш до Ліс? — вставляє свої п'ять копійок Соня, зі сміхом в голосі.

— Можна і так сказати. — дивлюся на неї, намагаючись приховати легку сором’язливість. Згодом переводжу погляд на Романича. — Так що?

— Лови! — кидає мені ключі хлопець. — Тільки будь обережніше!

— Супер! — ловлю в руки цей скарб і згодом виходжу з палати, відчуваючи адреналін, що стрімко піднімається.

Вдягаю шолем і сідаю за транспорт. Я часто брав байк, щоб поганяти по місту у Ромки. Проте зараз причина зовсім інша: тривога за Ліс, бажання допомогти та передчуття, що все зміниться.

Суперрозкішний бар зустрічає мене своїм сяйвом і чергою людей. "По стаканчику". Назва досить примітивна, але я розумію, що сюди приходять не лише за одним. Проте у мене віп-пропуск. Бо цей заклад належить Стіву Таровському, а отже моєму батьку.

— Гей, ти куди! — призупиняє мене якийсь хлопець.

— Йому можна! — пропускає мене охоронець, який миттєво впізнає мене.

— Дякую, Зак. — проходжу вперед. А згодом зупиняюся і повертаюся. — Як взагалі робота?

— Як завжди відганяю малих, які фантазують, що повнолітні. Мошкара, короче. — відповідає Зак, трохи посміхаючись.

— А мухи?

— Мух багато, і то більшість з них доводиться виганяти, бо в нетверезому виді взагалі нічого не розуміють.

— Ну це да. — киваю я, згадуючи минуле своє день народження. — Не побий їх мухобійкою. — останнє, що кажу я, перш ніж направитись всередину.

— Постараюся! — киває той, трохи сміючись.

Бар по собі дуже просторий. Це двоповерховий будинок з цікавим інтер'єром. Можна і потанцювати, і посидіти випити, і повеселитися. Сюди ходять кайфувати. І я не здивуюся, якщо тут якимось чином замішані наркотики.

Рушаю наверх. Охоронець відкриває мені доступ у віп-секцію. За столом вже сидить тато і попиває віскі. Його обличчя спокійне, але в очах читаю легкий трепет.

— Тобі замовити? — питає в мене. Киваю, намагаючись виглядати впевнено.

— Якісь проблеми з Ліс? — осушує стакан за раз тато.

— З чого б це? — пробую на смак віскі. Прекрасно.

— Ти завжди сюди до мене приходив, якщо у тебе якісь проблеми з дівками. — дивиться на стакан батько. — Так що?

— Ну да, є таке. — зітхаю я. — Схоже, Ліс вважає, що вона не мого рівня.

— Не твого? Ха-ха-ха. — сміється чоловік. — Ліс всіх нас разом взятих з тобою більше варта. Її завзятість, впертість, цілеспрямованість дорогого коштує. Ти диви, скільки вона зробила за цей час, щоб визволити свого батька з в'язниці!