32 (Алекс)

Я так і залишився стояти посеред палати і дивитися вслід Ліс. Чому Лисиця втекла, наче все ж було добре. Чи я щось не розумію?

- Ліс, вона така. - Чую позаду голос Соні.

- Така це яка? - повертаюся до ліжка і рушаю до стільця.

- Після кожного розлучення, вона постійно казала, що любов це не для неї. " НЕ в моїй компетенції". Це її типова фраза на кожного хлопця, якого я намагалася їй знайти. - посміхається дівчина. - Ти до речі теж в цей типаж потрапив. Теж не її компетенції.

- Знущаєшся? І яка це компетенція хлопців їй підходить? - здивовано піднімаю брови вверх.

- Ну... - затягнула Соня.

- Соня! - одночасно і несподівано для нас двох з Ромою викрикнули ми разом.

- Ліс вважає, що вона є не достойною кохати. Боїться стати як її батьки. - Вже шепотом відповідає блондинка. - Типу навіки заточеними в різних оболонках без можливості звільнитися.

Господи, як загнула. Чешу підборіддя і згодом мені в голову приходить геніальна ідея. Здається, до Лисиці хтось дзвонив. А дзвонити може тільки одна людина з яких я знаю. Мій батько. І хоч завдяки Ліс наші з ним стосунки потроху наладналися, все ж наче тато щось там їй обіцяв. Обіцяв подумати. Дивлюся котра година. Близько шостої. Показую, що треба подзвонити і залишаю голубків наодинці.

- Алло. - перший відповідає я, вийшовши з палати.

- Привіт, Саша, не очікував тебе почути. - дивується тато.

- Бачу ти вже подумав, щодо своєї відповіді Ліс? - оглядую я задній фон.

- Да, Є таке. 

- Слухай, треба поговорити. Ти як завжди? - питаю його.

- Да, в тому самому барі. Приїжджай, поговоримо.

- Добре. - кладу трубку. 

Стукаю в двері до наших.

- Не заважаю? - заглядую в кімнату.

- Ні, щось хотів? - питає Ромич.

- Можеш позичити свій байк? - заходжу всередину.

- Дай вгадаю, поїдеш до Ліс? - вставляє свої п'ять копійок Соня.

- Можна і так сказати. - дивлюся на неї. Згодом переводжу погляд на Романича. - Так що?

- Лови! - кидає мені ключі хлопець. - Тільки будь обережніше!

- Супер! - ловлю в руки цей скарб і згодом виходжу з палати.

Вдягаю шлем, І сідаю за транспорт. Я часто брав байк щоб поганяти по місту у Ромки. Проте зараз причина зовсім інша. Суперрозкішний бар зустрічає мене своїм сяйвом і чергою людей. "По стаканчику". Назва досить примітивна, я зрозуміло, що сюди приходять не лише за одним. Проте у мене віп-пропуск. Бо цей заклад належить Стіву Таровському, а отже моєму батьку.

- Гей, ти куди! - призупиняє мене якийсь хлопець.

- Йому можна! - пропускає мене охоронець.

- Дякую, Зак. - проходжу вперед. А згодом зупиняюся і повертаюся. - Як взагалі робота?

- Як завжди відганяю малих, які фантазують, що повнолітні. Мошкара, короче. - відповідає Зак.

- А мухи?

- Мух багато, і то більшість з них доводиться виганяти, бо в нетверезому виді взагалі нічого не розуміють.

- Ну це да. - киваю я, згадуючи минуле своє день народження. - Не побий їх мухобійкою. - останнє що кажу я, перш ніж направитись всередину.

- Постараюся! - киває той.

Бар по собі дуже просторий. Це двоповерховий будинок з цікавим інтер'єром. Можна і потанцювати, і посидіти випити, і повеселитися. Сюди ходять кайфувати. І я не здивуюся якщо тут якимось чином замішані наркотики. Рушаю наверх. Охоронець відкриває мене доступ у віп-секцію. За столом вже сидить тато і попиває віскі. 

- Тобі замовити? - питає в мене. Киваю. 

- Якісь проблеми з Ліс? - осушує стакан за раз тато. 

- З чого б це? - пробую на смак віски. Прекрасно.

- Ти завжди сюди до мене приходив, якщо у тебе якісь проблеми з дівками. - дивиться на стакан батько. - Так що?

- Ну да, Є таке. - зітхаю я. - Схоже Ліс вважає, що вона не мого рівня.

- Не твого? Ха-ха-ха. - сміється чоловік. - Ліс всіх нас разом взятих з тобою більше варта. Її завзятість, впертість, цілеспрямованість дорогого коштує. Ти диви скільки вона зробила за цей час, щоб визволити свого батька з в'язниці!

- Просто Лисиця на моє зізнання накивала п'ятами.

- Лисиця? Ну що ж, видно ми точно родичі. Я, якщо ти не забув, твоє маму називаю пантерою.

- Да, Є таке! - сміюся я.

- Тож не переживай щодо цього. На Ліс просто все навалилося. 

- Схоже, що вона сама на себе цю тяжкість навалила! - згадую її монолог на каруселі.

- Алекс, допоможи їй спіймати злочинця. - дивиться на мене тато.

- Злочинець і є твоя сестра! - підказую відповідь.

- Да, проте не думаю, що Роза згодиться піти добровільно. Треба докази. Залізнобетонні. Як наприклад, зловити на злочині. - промовляє тато. - Покажи, що любиш її з усіма недостатками, які в ній є. Любиш її, не зважаючи на таку важку ситуацію. 

Я задумався. Ну я не збираюся кидати Лисицю, а навпаки, допомогти піймати злочинця, а також стати з нею парою. Не примушуючи її при цьому.

- Слухай, а коли Ліс збирається прийти сюди?

- Хвилин через тридцять. Ми зустрінемося в підвалі. В тебе є час щоб привести себе в порядок. - піднімає руку вгору чоловік і до нього спішать охоронці з пакетом. - Ось одяг, перевдягнись. Де душ ти знаєш.

Я киваю і йду перевдягатися. Гаряча вода змиває з мене всю невпевненість та стянутість. Я розслабляюся. Витираюся рушником і дивлюся на себе в дзеркало. Якщо Ліс думає багато чого про себе, проте здається їй треба наблизити до реальності. Вдягаю темно-зелену майку.

Я колись говорив вам, що маю тату. Їх хоч і небагато, проте вони шикарні. 

Натягую чорні штани та білі сліпони. Куйовджу на голові волосся. Хмикаю собі в дзеркало. Ліс, ти не знаєш, кого втрачаєш. Часу ще залишається, тому рушаю випити. На другому стакані віски заходить вона.

Шикарний чорний комбінезон, яке відкриває живіт і груди. Я звичайно в одязі не сильно розбираюся жіночому, але сексом тут пахне однозначно. Короткі шорти. Топік, що ризинкою затягуюється посередині грудей. Бррр. Здається, я схожу з розуму.🤪

Лисиця тримає біля себе коробку, оту, що вона забрала з банківської ячейки. На плечах висить рюкзак. Розумію, що треба змиватися, тому непомітно йду в підвал.