31 (Ліс)

Я здогадувалася, що не все так просто… — зітхнула я і обперлася об стіну, відчуваючи, як тяжкість ситуації буквально тисне на груди. Серце калатало, а думки плуталися між страхом і почуттям провини.

Саша та Рома лише мовчки дивилися на мене. Їхні очі мовчки кричали: «Що трапилось?» Я повільно сповзла по стінці, сівши на підлогу.

— В такій ситуації завжди хтось страждає… — пробурмотіла я, піднімаючи погляд на стелю. — Ось, наприклад, мій тато. Треба було лише трохи почекати. Схоже, що дочекалися…

— Дочекалися чого? — незадоволено подивився на мене Ромич, спробувавши зловити мою інтонацію.

— Слухай, я розумію, що ти не в захваті від цієї ситуації. Все ж це моя вина. Я вас втягнула… — почала говорити, відчуваючи, як у грудях стискається камінь тривоги. Слова ледь сходили з губ, але мені потрібно було виговоритися.

Аж доки в цей момент відкриваються двері, і в палату заходить лікар.

— Як Соня? — до нього підскакує Ромка, не приховуючи хвилювання, голос трохи тремтить.

Лікар чекає, поки всі підійдуть, і вже тоді промовляє:

— Операція пройшла успішно. Важливі органи не зачіпані. Дівчина зараз приходить до себе.

— А до неї можна підійти? — питаю я, відчуваючи, як серце стиснулося від полегшення, але страх усе ще тисне на груди.

— Через п’ять хвилин. Софію відвезуть у реанімацію.

Проходить вічність. Стою, обпершись об стіну, спостерігаючи за тим, як хлопці мовчки намагаються приборкати хвилювання. Ромка сидить на стільці, обхопивши голову руками, Алекс стоїть поруч, мовчки. Повітря важке, а кожен звук — наче глухий удар у голові.

Нарешті ми заходимо в палату. Апарат, що рахує вдохи та видохи, ледь чутно пілікає на всю кімнату. Посередині, біля стіни, стоїть ліжко. Соня. Дихальна трубка з’єднана з носом, на пальці датчик пульсу. Груди піднімаються й опускаються у ритмі, що одночасно заспокоює й лякає.

— А що сталося? — питає Саша, але очі її вже видають внутрішню напругу.

— Ми їхали на байку… — починаю розповідати, і спогади одразу повертають мене туди, де все сталося.

Спогади Роми

— Ти впевнена, що хочеш поїхати до своєї квартири? — намагаюся знайти чесну відповідь в очах коханої, відчуваючи, як напруга пронизує кожну клітину тіла.

З того часу, як ми познайомилися, мій світ перевернувся. Це зовсім нове відчуття. Ви знали, який може бути секс на колесі огляду? А в душі? Під столом? Соня — моє щастя. І я його ні за що не відпущу.

— Так, хочу забрати кілька своїх речей, — кивнула вона. — Я не буду повертатися принаймні до того часу, поки все це божевілля не закінчиться.

— З нами нічого не станеться після цього? — схвильовано питаю у неї, помічаючи, як пальці трохи тремтять на кермі.

— Дурне запитання! — посміхається. — Поїхали?

Ми сіли на мотоцикл і виїхали на трасу. Соня теж любить швидкість. Моя дівчинка. 😏

— В мене таке відчуття, ніби за нами хвіст! — каже у вухо, голос тремтить від адреналіну.

Дивлюся в бокове дзеркало. І правда, якась тачка гарцює між іншими машинами, намагаючись нас дістати. Прискорююсь. Соня теж. А потім біля вуха чую свист куль.

— Ти не поранена? — питаю, відчуваючи страх і лють одночасно.

— В порядку! — киває, тримаючись міцніше.

Я повертаю на тротуар, показую середній палець. Софія хихикає над вухом, навіть у такій напруженій ситуації. Повертаю у двори, проте переслідувач не відстає. Мотаюся, спускаюся сходами, кручуся по парку. З дзеркала бачу, як із машини висувається рука і стріляє… ще раз… ще… Ще.

Доводиться заїхати між будинками і сховатися. Повертаюся до Соні.

— Все гаразд? — питаю, відчуваючи, як пульс прискорюється.

— Слабо посміхається. — Соня?

Зістрибую з байка і оглядаю рану. На спині. Хотілося б вірити, що пошкодження не зачепило поперек.

— Зараз поїдемо до лікарні. І не вмовляй мене не їхати туди! — ніжно обнімаю кохану, відчуваючи тепло її тіла і холод страху одночасно.

Соня мовчить, боляче, але киває. Сідаю назад.

— Тримайся міцніше, зараз будуть американські гірки! — сміюся, заводячи мотор.

Після кількох кварталів бачу лікарню. Вимикаю мотор, обережно беру Соню на руки і рушаю всередину.

Ліс повертається до дії

Принаймні зараз моя подруга ціла.

— А ви бачили, хто на вас напав? — питаю, не зводячи очей з Соні, відчуваючи, як серце ще калатає.

— Ні. Можливо, більше бачила Соня. Вона більше роздивилася, ніж я, — відповідає чорноволосий, нахмуривши брови.

Чую вібрацію телефону. Відео-дзвінок. Беру трубку і виходжу з палати.

— Ліс, пам’ятаєш, я казав, що подзвоню після роздумів? — голос Стіва Таровського, впевнений і рішучий.

— Так, вже щось вирішили? — підходжу до вікна, відчуваючи легкий вітер на обличчі, що трохи заспокоює.