29 (Ліс)

Руки перев’язані пов’язками, я стою напроти боксерської груші і замість неї уявляю Філа. Удар. Іще один. Мої руки б’ють по морді цього покидька. З носа в нього тече червона кров. Губи розбиті.
Серце калатає, а розум мовчить. Тато був правий: заспокоюватися можна, просто уявляючи когось іншого замість груші. Можна навіть фотографію повісити на стіну, але мені здається, що й цього не треба. Всі ці удари – як клапті моєї злості, розчарування та безсилих спогадів. Емоції вириваються назовні, і я відчуваю, як серце трохи легшає, наче виносячи зайвий тягар.

Розмірковую про наступні кроки. Хоча я забрала з основного шляху Славу та частину його помічників, відчуття полегшення все одно залишається. Але щось всередині мене не дає спокою – ця історія тільки починається, і відчуття, що зараз почнеться щось нове, лоскоче нерви.

– Ти вирішила грушу перетворити в тряпку, по тому як ти її б’єш? – у дверях показалася голова, а згодом і все тіло Саші. – Можна подумати, що ти когось убиваєш! – хлопець підійшов ближче, хитаючи головою.

Я відчуваю легке бажання крикнути, що він нічого не розуміє, але замість цього з усієї сили вдаряю ногою по спортивному снаряду, і той відлітає із закріплення, гримко вдаряючись об підлогу.

– Я тренуюся! – швидко дихаю, серце шалено калатає. І тут до мене приходить геніальна ідея: убивати можна по-різному. Момент, коли відчаю стає забагато, – чудовий час, щоб діяти розумно.

– Ти супер! – цілую Алекса в щоку, а потім, схопивши телефон, вибігаю з спортзалу.

– Лікаре Дьюальт, ви маєте вільну хвилинку? – починаю, як тільки гудки змінилися гомоном лікарні.

– Да, звичайно.

– Чи можете ви прислати заключення про смерть моєї мами?

– Ну давай!

– Ліс, з тобою все добре? – схвильовано запитує лікар.

– Все чудово, так що щодо заключення? – питаю з надією, намагаючись не здаватися слабкою.

– Зараз прийшлю на пошту! – зітхає він. І в той момент я відчуваю, як відключається внутрішній монолог, залишаючи тільки очікування. Серце стискається. Що далі? Як діяти, коли твоє життя зненацька змінилося?

Одна хвилина… дві… три. Сигнал пілікає. Відкриваю електронну пошту, бачу листа. Документ відкривається. Єс.

– Ну що ж, Філ, я тобі обіцяю! – прошепотіла я, дивлячись на екран. – Будеш гнити у в’язниці довго і болісно. Ти будеш благати мене врятувати!

Я набираю повідомлення одному знайомому, а сама йду друкувати файл. Пункти мого плану трохи змінилися. Серце стискає суміш злості, страху і рішучості. В животі урчить.

– Треба поїсти! – промовляю сама до себе. – Сонечко, а тебе треба вигуляти! – звертаюся до Ряби. Вона ліниво потягується, але все ж встає з теплої постельки і рушає до дверей.

І тільки я за нею закриваю вхідні двері, як чую незадоволений голос Саші:

– А він що тут робить?

Не знаю, як це пояснити, але коли я відкриваю руку від дверей, у моїй долоні залишається ручка. Швидко кладу її на поличку. Я що, зламала двері? Серце тремтить. Хтось явно хотів нас ізолювати тут. Комусь терміново знадобилися шурупи. Неспокій у грудях не відпускає, але я намагаюся не звертати уваги.

– Вам необхідно між собою поговорити! – повертаюся до сім’ї Таровських.

– Нам немає про що говорити! – стискає злісно зуби Алекс.

– А я думаю, що тема знайдеться! – беру за руку Сашу і підводжу до його батька. – Я почула достатньо від вас, тепер черга Саші. – дивлюся на Стівена твердо, не відступаючи.

– Алекс, послухай…

Тим часом я бігаю по будинку, шукаю викрутки. Чую запах гарі. Ніколи не думала, що плита та духовка можуть стати небезпечним вибуховим пристроєм. Мене хвилею відносить з кухні, удар об стіну. Перед очима все розпливається.

– Алекс! – чую в розпачі голос Стіва. Відкриваю очі і бачу, що чоловіка придавило бетонним уламком, схоже, від падіння стелі.

– Ліс! – кричить Саша. Дим від пожежі скрізь. Чую гавкіт Ряби. Принаймні хтось у безпеці.

Я кашляю, намагаючись очистити легені від диму. Серце б’ється шалено. Усвідомлюю, що кілька секунд можуть вирішити все.

– Ліс! – чую біля свого вуха голос брюнета. – Я тебе зараз врятую! – І намагається підняти мене.

– Рятуй не мене, а свого батька. Як би ти його не ховав, серце в тебе не кам’яне. Один тато у тебе. – Легенько б’ю його по плечу. – За мене не переживай.

Хлопець зникає з очей. Я піднімаюся сама, хоч і не з першого разу. Шукаю очима вогнегасник і кнопку для автоматичного гасіння.

– Тато, ти як! – чується голос Саші.

Посміхаюся про себе. Знаю: спільна біда зближує людей. Знаходжу вогнегасник, натискаю кнопку. Датчики спрацювали, частина стелі врятована.

Кидаю використаний предмет на підлогу. Будинок постраждав не сильно. Другий поверх цілий, стіни теж. Кухня ж… плита і духовка потребують уваги.

– Ви як? – підходжу до Алекса та Стіва.

– Алекс, вибач за те, що не підтримував твої захоплення… А журналістика… – чоловік намагається дихати рівно. – Я переживав за тебе. По новинах передавали, що журналісти загинули. Я думав, що серед них міг бути ти.