23 (Алекс)

Я дивлюся на неї і не можу повірити своїми очима. З моменту нашої останньої зустрічі пройшло більше двох місяців. Що ця дівчина тут робить? З Мелісою я познайомився на вечірці, яку влаштував мій батько в честь мого дня народження. Але, як виявилося, тато лише хотів укласти фінансову угоду з якимось чоловіком. І щоб ця угода не зірвалась, він познайомив мене з брюнеткою.

Меліса, зрозумівши, що потрапила в розкіш, почала біля мене крутитися. Проте, на жаль, я не міг від неї позбавитися. Ця особа всосалася в мене не на жарт. І кліпнути не встиг, як ми почали зустрічатися.

Цілий рік. Триста шістдесят п’ять днів. Вісім тисяч сімсот вісімдесят чотири години. П’ятсот двадцять сім тисяч сорок хвилин. Тридцять один мільйон шістсот двадцять дві тисячі чотириста секунд. Стільки годин, хвилин та секунд мої нерви піддавалися нападам з боку Меліси, і схоже, більша частина нервових клітин вже не відновиться після цього стресу. Де я знайшов ці сили, щоб порвати з нею, напевно, треба дякувати Ромичу.

– Слухай, з кожним разом, як ми зустрічаємося, ти більш похмурий та похмуріший! – схвильовано дивиться на мене Ромка, злегка нахиляючись вперед, немов від мого похмурого вигляду може щось згоріти.

– Повтори! – показую я бармену на свою випивку. Хлопець наливає мені віскі, і я за раз випиваю все.

– З тобою точно не все гаразд! Це Меліса? – обперся на стійку Романич, насупивши брови.

– Якщо ти скажеш мені якусь божевільну ідею, як від неї можна позбавитися, то не скажу в твою сторону жодного уїдливого коментаря. – з мольбою подивився на друга я.

– В печінці сидить, напевно? – здогадався Роман. – Окей, у мене одна ідея. Не сподобається вона тобі точно!

– Ну… – з викликом подивився на чорноволосого.

Ідея полягала в тому, що поки дівчина спала, потрібно було вибрити її голову. Тільки не повністю, а написавши якусь фразу. Типу «шлюха» чи щось подібне. І для ефекту ще пофарбувати волосся. Для цього запросили навіть справжнього перукаря. І щоб не було ніяких неочікуваних казусів, вкололи їй снодійне. Скільки було крику! Проте, висловивши все, що було на душі, я все ж її кинув.

Далі я просто блаженно відпочивав від цих стосунків. Аж доки не прийшло запрошення на конкурс «Живи або полюби». І я не зустрів Ліс. Тут же, звичайно, все по-іншому. Від Лисиці можна очікувати чого завгодно. Це ж Лисиця. А зараз я стою біля неї, напроти мене Меліса і ще якийсь хлопець. Напевно, це її колишній. І схоже, звати його Адам.

І найцікавіше — це день народження Ліс, і ніхто мені про це не сказав. Ні Соня, ні сама Ліс. Та й я, навіть розумний, не дізнався самого елементарного.

– У тебе сьогодні день народження? – повторюю я запитання, намагаючись приховати шок.

– Сюрприз! – невпевнено посміхнулася дівчина, трохи червоніючи. – Хоча тут подивитися для кого він! – і глянула на наших гостей, немов перевіряючи реакції.

Ну тут так, все ж це конкурс, а очікувати можна чого завгодно.

Ось і відбулось наше знайомство. Ми ніяково потиснули один одному руки. Я спочатку потиснув руку Адаму, який, глянувши на мене, швидко оцінив: від мене нічого нового не чекаєш, а від нього – хитро посміхається. З Мелісою це було більш ніякове обіймання, що залишило після себе легкий запах її парфуму, який я ще довго відчував у повітрі. Ліс сверлила мені потилицю поглядом, наче перевіряла на міцність.

Згодом настала черга Ліс. Та ж потиснула руку Мелісі. З Адамом вийшло якесь обіймання, від якого я вже думав, що доведеться втручатися. На цьому наше знайомство закінчилося. Все ж хотілося, щоб цього ніякового моменту не було.

В кімнаті повисла тиша. Перша отямилася Лисиця. Ліс полізла збирати уламки скла від стакана, ковзаючи ногами по дерев’яній підлозі, залишаючи легкий скрип.

– Еее… Ви тут розташовуйтесь… – пробурчав я, і поліз допомагати Ліс.

І ось ми сидимо навшпиньках і збираємо уламки, а руки мимоволі торкаються одна одної, і це дивне відчуття змушує мене ніяково всміхнутися.

– Слухай, я так розумію, це знову якась акція, – прошепотіла Лисиця, і в її голосі я відчув легкий тремтіння хвилювання.

– Да, схоже на те, – кивнув я у відповідь, спостерігаючи, як вона акуратно згортає шматки скла в паперовий пакет.

– Я не здивуюся, якщо ще і твоїх батьків з моїми сюди припруть. Ну там, знаєш, познайомити… – продовжила говорити пошепки дівчина. – Хоча все вийде з моїми накладочками. Один в в'язниці, а інша в лікарні, – додала Ліс з легким усміхом, що видавав трохи іронії.

– Думаю, діло тут до цього не дійде! – все ж подумав я, відчуваючи, що Ліс наче завбачливо грає на випередження.

– Хотілося б у це вірити! – закінчила з прибиранням руда, і я помітив, як вона стримано посміхнулася, виглядаючи дивно ніжно серед хаосу навколо.

– Ви там закінчили чи як? – почулося зверху над столом.

Ліс зітхнула і рушила з уламками до смітника, а я піднявся з підлоги, намагаючись не втратити рівновагу від спазму м’язів від навшпиньках.

– Ми вас не чекали! – чесно відповів я, намагаючись говорити спокійно.

– Воно і видно! – протягнула Меліса, помахуючи ложкою. – Сніданок не готовий. – А вже згодом оглянувшись, додала: – Давайте, щось приготую.