20 (Ліс)

– Здається, тобі вже досить! – вирвала в мене з рук стакан з вином Соня.

– Нічого, що це перший і єдиний вокал вина, який до того ж я не допила! – обурилася я, спостерігаючи, як її серйозний погляд розсіює весь мій момент легкого безглуздя.

– Просто не хочу, щоб ти уподібнювалася до Саши. – зітхнула подруга. – Ти ж мене знаєш…

– Знаю… – лише зітхнула я у відповідь, відчуваючи, як тривога тіснить груди.

– Що робити будеш? – допила вина з мого бокала блондинка.

– Хочу розібратися з коробкою. – показала я на коричневу ємкість. Встала з ліжка і взяла її в руки. Серце калатає: Ну що ж, Ліс, твоя чергова небезпечна гра починається.

– Допомога треба? – Негативно закивала головою. Я сама. Все ж це ж мій батько!

– Здається, тут і без тебе діло! – кивнула я в сторону дверей, знизу якої скреблася мишка. – Тебе звуть!

– Позвеш, якщо треба! – я лише підштовхнула Соню до дверей.

– Давай, йди! – Софія пішла, а я залишилась одна в кімнаті. Спокійно. І міцно стиснувши коробку, відкриваю двері.

Повертаю наліво і бачу Сашу, який стоїть біля своїх дверей. Надіюсь, не мене чекає. Серце починає битися швидше. Все ж не можу пробачити, навіть якщо зараз виглядаю впевнено.

В голові до сих пір крутиться момент, як Алекс жбурнув Рябу в стіну, коли та намагалася мене захистити. На щастя, переломів ніяких. Проте все ж перше, що спадає на думку – пережити за неї. Наша маленька дівчинка лежала на своїй лежанці і солодко спала. Шок ні в мене, ні в неї не пройшов.

А щодо себе… Синяк не перший і не останній. Тут куди не глянь – одні синяки. Від дверей, від чужого лоба, від гострого краю стола… І це ще я не всі назвала.

Відразу згадую тата, який в нелегкі періоди мого особистого життя говорив мені:

"Любов не можна описати фізично. Б'є – значить любить! Хто це придумав? Я за своє прожите життя жодного разу не бив жінок, і не збираюсь. Ліс, любить лише той, хто визнає свої помилки, і якщо це кохання взаємне, то воно вічне. А починаєш цінувати лише тоді, коли розумієш, що шанс вже проґавила. Будь-хто може тебе вдарити, тільки не всі знаходять сили потім про це поговорити. І в цьому випадку ти сам-на-сам з ним."

Проте так і не пояснив, що робити, якщо тебе заміняють боксерською грушею, але при цьому бачать в твоєму обличчі свого батька.

Психологи кажуть, що найстрашніше покарання – це ігнор. І раз я збиралася зайнятися наркотиками, все ж не хочу, щоб біля мене хтось крутився. А в плані будинку, який знайшла, побачила невеличку лабораторію. Якраз те, що треба.

Зручно зібравши коробку, рушила туди. Шлях пролягав через кімнату Саши. Чи на щастя, чи на жаль – так і не зрозуміла. І ось підходжу.

– Ліс? – промовив Алекс.

– Я зайнята! – відрізала від себе, намагаючись зберегти холоднокровність, хоча серце вже калатає від несподіваного появи.

– Треба поговорити…

– Здається, нам не має про що говорити… – вже ступила один крок вперед, напружуючи кожен м’яз, щоб не здаватися слабкою.

– Будь ласка… – хлопець схопив мене за руку. Я, мов кіт із мультфільму, затискаю зуби. Не піддавайся, Ліс. Тільки не зараз. Не дай йому витягнути з тебе все.

– Відпусти. – спокійно промовила я, намагаючись відчувати себе впевнено, хоча всередині кипить страх і розгубленість.

– Ліс…

– Я знаю, про що зі мною ти хочеш поговорити. Можу тебе розчарувати: про твої стосунки з батьком все знаю.

– Знаєш? Звідки? – підняв одну брову брюнет.

– Навела довідку! – а вже потім додала. – Краще я тебе не знала б!

Схоже, що ці слова вдарили по хлопцю. Я швидко видьоргнула руку з його лап і побігла в лабораторію.

– Тааак! – протягнула я, натягуючи латексні рукавички на пальці. На випадок, ще одягнула білий медичний халат, бахіли та шапочку. Ну мало що!

Почала з борошна. І правда, хитро зроблено. І наче й не скажеш, що там наркотики. Хіба що якщо собак не натравлять цей порошок шукати. Черево ведмедя було ще однією схованкою. Але тут нічого мене не здивувало. Такі трюки з іграшками вже давно наркоторговці в хід пустили. Особливо у фільмах. Тільки чомусь поліцейські цього або не бачать, або не здогадуються.

Флешку підключила до ноутбука, який взяла з собою. Довелося знову йти двічі через кімнати Саши. Проте більше його не бачила.

На флешці були нарізки з батькової роботи. Схоже, тато до всього, за що він не брався, підходив дуже відповідально: приховані камери, записи на диктофон. Одним словом, дуже розумно. Але що з цим робити далі?

Кокаїн сам по собі сильний наркотик. Судячи з того, як витончено до цього підійшли Роза з Філем, смертей не запобігти. Запакувавши все це в коробку, зрозуміла: кращий вихід – відправити все до поліції, підставивши при цьому самих дилерів.

Але з’явилася ще одна ідея. Муха летить до меду. Шукаю номер телефону Філа і дзвоню йому, змінюючи голос комп’ютерною програмою.

– Слухаю!

– Добрий день! Мене зарекомендували вас як людину, яка може розфарбувати вечірку яскравими фарбами.