19 (Алекс)

Я відкриваю очі. Голова болить так, наче по ній вдарили битою. Зажмурюю очі й стискаю зуби. Нічого не пам’ятаю. І треба було так напитися… І все через розмову з батьком.

З банку я пішов у парк, щоб спокійно поговорити з татом. Лишні вуха лише загострили б і без того непросту обстановку.

– Алло! – чоловічий голос прозвучав суворо.

– Треба поговорити! – переходжу я одразу до діла.

– Да невже! Дай вгадаю: ти покидаєш роботу блогера? – з відкритим сарказмом відповів батько. – Я ж знаю, що ти дзвониш з іншої причини.

– Треба допомога!

– В роботі блогера? Не думаю, що в цьому майстер.

– Мама ж працює в сфері благодійності… – почав я, намагаючись пояснити.

– В чому конкретика?

– Моя подруга Ліс… Її мама хворіє на рак.

– Ти хочеш передати гроші в лікарню? Ти ж знаєш, що це треба робити через маму, – стиснув рота чоловік.

– Усі операції проходять через тебе. Дзвоню, щоб упевнитися, що гроші дійдуть по адресу.

– Не довіряєш! – хмикнув бізнесмен.

– А ти наче мені довіряєш? – підняв брову я. – Якби довіряв, то підтримав би мене у моїх хобі: журналістиці, блогерстві, музиці. А що я бачу? Ні-чо-го!

– На цих хобі довго не протягнеш, – пробурмотів тато. – Ми вже обговорювали це. Тема закрита. – Поставив жирну крапку. – Все, я зайнятий.

– А гроші на боротьбу з раком? – спробував я ще раз. Проте почув лише довгі гудки.
– Зараза… – промовив я сам до себе, кулаки стиснуті від безпорадності.

Щось донехочу хотілося випити. Я рушив у найближчий бар. Далі – пустота. Як дістався додому, не пам’ятаю. Лише торкаюся голови – долоня мокра. Кров. Значить, мене вдарили. Цікаво хто? Ромич? Ліс? Бо вона може. Така маленька, а рука – як у накачаного спортсмена.

Напружую зір і відкриваю очі. Схоже на мою кімнату. Так, це вона. Піднімаюся і йду до дзеркала. Голова готова луснути від болю.

– Приїхали… – шепочу сам до себе, дивлячись на себе. – І як тепер знімати відео?

Величезний синяк навколо правого ока натякав: пора ставати піратом. Пов'язка була б зайвою – синяк сам заміняє її. Лише око не відкривати. З носа тече трохи крові, неначе водоспад. Судячи з усього, якась судина порвалася, але переломів немає.

Принюхуюсь. Запах – як після бійки зі свинями в глині. Беру найближчий одяг і йду у ванну.

У коридорі чую голоси. Розмова з кімнати дівчат:

– І що ти тепер робитимеш? – чую голос Соні.

– Мені цікаво, що він робитиме? – зацікавлено запитала Лісиця.

– Хай помучається! Здорово його тоді Ромка луснув, жаль ти не бачила. Я це зафільмувала.

– Покажи!

На якийсь час у кімнаті запанувала тиша, аж доки Ліс не промовила:

– Ромка, бачу, спуску йому не дає?

– Ти що? Завжди тримає в тонусі, – задоволено відповіла Софія.

Судячи з усього, розмова йшла про мене. Серце стиснулося – чому Ромка мене луснув? Напевно, через це кров на голові та розбитий ніс. В голові крутяться панічні думки: Що я зробив? Чому вони так сміються? Може, я когось образив? Чи це просто через п’яний стан?

– Компрес вже можна знімати? – питаю, внутрішньо напружений.

– Да, зараз поміняю. Тут тональником синяк не сховаєш, – промовила Ліс.

– Знаю… – зітхнула.

Тиша. Хто тут взагалі що робить? Що відбувається? Хочу кричати, але горло як пересохло.

З сусідньої кімнати виходить Ромич. Замість пояснень він придавлює мене до стінки.

– В тебе розуму взагалі немає? – зло промовляє.

– Да що відбувається? – прошепотів я, охоплений страхом, серце калатає так, що здається, вибухне.

– Не розумієш? Ти не розумієш? – не відпускає. – Мозок бачу перестав працювати?

Відкриваються двері, виглядають дівчата. Соня більш-менш спокійна, а Ліс лише зітхає, ображено опускаючи плечі. Я помічаю, як її щоки злегка тремтять, синяк вже починає набухати. Холод і страх знову накривають мене хвилею. Як це сталося? Чому я нічого не пам’ятаю?

– Он воно що! – Ромич показує головою на Ліс. Дівчина холодно знімає компрес з щоки, і я бачу величезний синяк.

– Це хто тебе так? – вражено питаю. Ліс знову прикриває щоку.

– Він ще не пам’ятає? – зло хмикає Ромич.

– Ти був п’яний, наче не знаю хто. Я прокинулася від криків… – пояснила Соня.

– Да що це за крики? Дайте поспати! – крутилася я, намагаючись заглушити шум подушкою. Тиша.

Я виглядаю у коридор – і бачу, що Рома зробив те саме. Паніка накриває: Що вони там роблять? Що зі мною сталося?

– Що за звуки? – питаю. – Наче когось мучать!

– Да, схоже! – кивнув Рома. – Пішли подивимося?

Закривши двері, ми тихо спустилися сходами. Мовчки перезираючись, побачили жахливе: