18 (Ліс)

– І як нам повернутися додому, якщо Саша кудись пропав? – скептично подивилася на Рому я, відчуваючи, як легке тремтіння пробігає по руках. Серце трохи стислося: зникнення Алекса завжди пахло неприємностями.

Запілікав телефон, і Ромич швидко його включив, пальці тряслися від нетерпіння.

– Нам не і не треба чекати Алекса… – зітхнув хлопець, зводячи плечі. Його голос звучав спокійно, але я відчула тремтіння під словами.

– В сенсі? – здивувався Соня, нахиливши голову, ніби це слово могло вплинути на простір навколо.

– Схоже, що хлопцю треба побути на самоті, – тихо промовив Роман, і я помітила суміш турботи та тривоги в його очах.

– Це через батька? – догадуюсь я, серце трохи стислося від передчуття неприємного.

Роман тихо кивнув, і мені стало трохи страшно: у нього завжди були способи помітити правду, якої я сама боялася.

– Рушаємо назад! – махнув чорноволосий рукою, намагаючись видавати впевненість.

До будинку ми дібралися без пригод. Навіть маленькі тіні на стінах здавалися мирними, відбиваючись від теплого світла ламп. Оскільки ми зайшли до банку за допомогою Стюарда Вілсона до відкриття, поверталися вчасно, але мовчки розійшлися по кімнатах. Перше, що зробила, зайшовши в свою кімнату – сховала коробку, відчуваючи дивне полегшення, що цей тягар нарешті позаду.

Під струями гарячого душу стояла я і думала про Сашу. Чому він зник? Що сталося з батьком? Серце щеміло від невідомості. Якось всередині мене виросло відчуття, що якщо він не хоче говорити – я дізнаюся все сама. Почнемо з біографії Спши.

Очі важко трималися відкритими, але перед тим, як сідати за комп’ютер на довгу роботу, я зайшла на кухню, сподіваючись на якусь їжу. Моє здивування було щирим, коли я натрапила на кавомашинку. Соня і Ромка начебто пішли спати, але чуття підказало мені: не все так тихо. Хихикання з однієї із кімнат підтвердило підозру – їм там весело, а мені трохи страшно.

Налаштувала кавомашину, підготувала стаканчики та солодощі, готуючись до тривалого занурення в біографію Алекса.

– Олександр Таровський, двадцять один рік. Блогер. Два роки навчався на журналіста, але кинув через хобі, яке переросло у професію. Ріст – 1.93 м. Справжній жирафа!🦒 – подумала я, уявляючи його високий стан, що завжди видавався комічним і трохи незграбним. В дитинстві складав пісні. Я на його канал не підписана, тому все, що далі, для мене нове.

Його тато, Стів Таровський, успішний бізнесмен, зразковий сім’янин. Тридцять дев’ять років. Доволі симпатичний, фото з оголеним торсом у Instagram – як нагадування про здоров’я й успіх. Мама, Віка Таровська (дівоче Пуля), допомагає онкохворим. Гармонійне життя? Ні, щось ховається за зовнішньою гладдю.

Стаття «Протистояння батька й сина» підтвердила мої підозри: Саша став блогером, відкинув навчання, тато не підтримує його. «Людина з камінним серцем» – це звучало холодно, безжально. Випиваючи вже соту чашку кави, я думала про його внутрішній конфлікт, намагаючись зрозуміти.

Раптом шурхіт знизу. Голос Саші:

– Я дома. А може і не дома… Фіг зрозумій.

Бабах! Серце стрибнуло в горло. Ряба теж підскочила, шерсть на спині піднялася. Я схопилася за серце.

– Треба подивитися! – пробурмотіла, намагаючись стримати страх і цікавість одночасно.

– Гав! – відгукнулася Ряба, хвіст стрибав з радості, але в її очах – напруга.

– Зі мною хочеш? – хмикнула я, і вона махнула хвостом ще активніше.

– Ну пішли!

Я виглянула в коридор. Дзвін посуду та плутанина звуків – хтось явно намагався приготувати їжу. Спустившись вниз, побачила Сашу: напівп’яний, хиткий, хаос на кухні.

– Допомогти? – тихо запитала, наближаючись до плити.

– Не треба, я сам! – проронив, і запах алкоголю нагадав мені, як забуто його почуття.

Він рився в шафі, і все падало на підлогу.

– І тааак зійде! – дерзко махнув рукою. Я лише спостерігала, напружено затамувавши подих.

Коли почав шукати яйця і висипав їх на підлогу, я ледь встигла зловити одне. Потім нагріла сковорідку, налили масло, всі яйця розбила в неї.

– О, робиться? – здивувався він.

– Так, давай сідай! – промовила я, але як тільки він махнув руками, ляпнувши мене по щоці… Серце стиснулося, біль пронзила щоку.

– Я сам! – промовив, хитро спираючись на стілець.

– Воно і видно! – шепотіла я, потираючи щоку, намагаючись стримати злість і хвилювання.

Я додала бекон, вилила все на тарілку, підготувала воду з чорним «вугіллям» для похмілля, поставила перед ним. Алекс почав тихо жувати, але коли я намагалася забрати тарілку, він міцно схопив мене за руку.

Я відчула несподіваний тиск, серце пропустило кілька ударів, але в очах Саші щось змінилося: не просто п’яна впертість, а дивна потреба контролю. Я напружилася, відчуваючи, що від цього моменту все може стати ще хаотичніше…

– А десерт? – облизався. Е ні… Я не можу зараз думати про це. Пам’ятаю, як Саша відкачував мене від наркотиків. Пізніше… коли трохи заспокоюсь.