17 (Ліс)

— Ліс Рудко? — затулив сонце хтось переді мною, і мені здалося, що серце стиснулося від несподіванки. Холодок пройшов по спині, а повітря навколо раптом здавалося густішим.

— Так? — підняла очі, намагаючись приховати здивування, але відчувала, як всередині крутиться суміш тривоги та цікавості. Переді мною стояв чоловік у діловому костюмі, строгий, але з відтінком дивного тепла в погляді.

— Мене прислав за вами ваш батько, — рівним тоном промовив він. У його голосі відчувалася впевненість, наче він звик носити на плечах чужі турботи і розв’язувати чужі проблеми.

— Тато? Ви з ним розмовляли? — видихнула я майже пошепки, відчуваючи, як серце раптом б’ється шалено. Ледь помітні промені сонця грали на його костюмі, додаючи йому загадковості.

— Роберт сказав, що ви знайшли ключ від комірки оцього банку, — сказав чоловік, простягнувши руку у напрямку масивної будівлі неподалік парку.

Я кивнула, відчуваючи легке тремтіння рук. День вже обіцяв неспокій, і я відчувала, що він буде сповнений сюрпризів.

— Мене звати Стюард Вілсон, я працюю тут. Ваш батько попросив мене сьогодні обслуговувати вас, — продовжив він спокійно, але я помітила, як у його погляді пробіг тонкий відтінок секретності.

На секунду закрила очі. Так, це точно той самий чоловік, що обслуговував нас кілька років тому. Теплий спогад про ті хвилини трохи заспокоїв мене, хоча всередині крутило від тривоги.

— Вам допомога потрібна? — почувся голос зсередини банку.

— Да, звичайно, — відповів батько, сідаючи на одне з крісел. Я бачила, як його пальці напружено стискають коробку, неначе вона була крихкою частинкою його життя. Мені хотілося підходити ближче, але я боялася зіпсувати його спокій.

— Добре. Звертайся до мене Стюард, — промовив працівник, а я тим часом вдивлялася в деталі: діловий чорний смокінг, суворий погляд, витончені пальці, що легко перебирали документи. Бейджик підтверджував: Стюард Вілсон.

— В чому моя допомога? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, але всередині кружляла суміш цікавості й тривоги.

— Я хочу залишити цю коробку в банківській комірці. Мені сказали, що у вас дуже надійний банк, — батько заговорив спокійно, але я відчула його внутрішнє напруження.

— Добре, зараз все організую, — відповів Стюард, починаючи переглядати документи. Його рухи були впевнені й чіткі, наче він робив це сотні разів на день. Мені було цікаво спостерігати за його спиною — у ній було щось стабільне, заспокійливе.

Я тим часом вирішила пройтися приміщенням. І, як завжди, сюрприз від мене не забарився: випадково зачепила локтем квітку на підвіконні. Ледь вона не впала, і лише чиясь швидка рука зловила її.

— Все ж брати тебе в банк було поганою ідеєю! — насупився тато, обережно ставлячи рослину на місце. — Ти від нього й цілого простору не залишиш!

— Та Господи! — засміялася я. — На сейфи духу не вистачить.

— Ой, не говори! — поцілував мене в щоку тато і повернувся на крісло. Я відчула тепло його поцілунку і легке хвилювання, що змішалося з тривогою за коробку.

Я тим часом спостерігала за гусеницею, що активно поїдала листя рослини, яку батько врятував від гибелі.

— Ось вона, і без мене шороху прекрасно наводить! Чого ж їй про це ніхто нічого не каже? — пробурмотіла я, і на серці стало трохи легше. Зелене створіння нагадувало мені, що світ сповнений маленьких чудес навіть у буденних місцях.

— Ваша комірка під номером 213б, зараз я вас проведу, — промовив Стюард, коли я підійшла до батька.

— Було б добре! — погодився тато, обережно тримаючи коробку.

Коридори здавалися нескінченними: повороти, двері, ряди комірок, і я майже втратила орієнтацію. Серце калатало, а Ряба тихенько притулилася до моєї ноги, відчуваючи моє хвилювання.

— Ось ваша комірка! — нарешті промовив Стюард.

Вона була майже по моєму росту. Тато поставив коробку, дверцята зачиняються, ключ ховається в кишеню. Я відчула полегшення і одночасно легку тривогу: що там усередині?

— Дякую! — промовив тато, і ми залишили приміщення.

— Я вас пам’ятаю, ви той працівник, що обслуговували мене з батьком тоді, коли він сховав коробку, — сказала я, намагаючись схопити його увагу, хоча хвилювання все ще стиснуло груди.

— Да, точно, — кивнув Стюард. — Давайте, зайдемо всередину і розберемося.

Ми увійшли до банку. На щастя, про собаку нам нічого не сказали, але я на всякий випадок одягла Рябу на повідок. Вона затремтіла від запахів, але підтримувала моє хвилювання своїм тихим бурмотінням.

— Чи є у вас ключі від цієї ячейки? — сів за свій стіл Стюард, його погляд на мить затримався на коробці.

— Так, звичайно, — простягнула я залізний ключ. Тремтіння рук було помітним навіть мені.

— 213б… Ага… — промовив він, і серце моє почало шалено битися. Безпідставна тривога наповнила груди: там же не бомба, чи не так?

Двері комірки відчинилися. Я витягнула коробку. Важка. Повільно відкрила. Усередині те, що я не очікувала побачити: флешка, пакет з борошном, м’яка іграшка ведмедик, латексні рукавички і записка.