16 (Алекс)

Лисицю я знайшов на рудій конячці, що було й не дивно. Вона стояла, притиснувшись до тваринки, і тихо щось їй шепотіла. Я зупинив мотоцикл трохи далі, відчуваючи дивне поєднання спокою й тривоги, коли спостерігаєш за тим, хто тобі дорогий, але так далеко від тебе. Місяць висвітлював усе навколо, створюючи магічну атмосферу: відблиски на блискучих металевих деталях та мерехтливі тіні на землі, які танцювали разом із шелестом дерев.

— Тато, вибач мене, я погана донька. — Ліс промовила так тихо, що спершу я не впевнився, чи не чую себе. Її руда грива трохи колихалася від легкого вітру. — Треба було мені тримати язик за зубами. — Руда обійняла коняку, і сльози, що котилися по її щоках, спалахнули в сріблястому світлі місяця. — Ти завжди казав, що моєї вини тут немає, проте треба було тримати підозри при собі. І ось зараз я стою біля нашої подруги Ред, яка є провідником наших відносин. Спілкуюся з нею… Чомусь виплеснути емоції на неї не здається мені гарною ідеєю. Ти у в’язниці… Не на свободі… А я тут, на волі… — Пролунав тихий зітх. — І чомусь мені від цього не легше…

Я відчув, як серце стискається. Хоч я й на свободі, хоч можу підійти, поговорити, але усвідомлення того, що батько Ліс — у в’язниці, робило мене безпорадним.

— Ти не винна. — промовив я, злізаючи з мотоциклу. Слова звучали твердими, але всередині в мені кипіла буря.

Ліс повернулася, і її очі зустріли мої.
— Ти підслуховував мою розмову з конячкою Ред? — запитала вона з легким острахом, піднімаючи брови.

— Слухай, не треба себе звинувачувати у всіх гріхах світу! — підійшов я ближче, обпершись на Ред. Її темні очі блищали, наче вона чекала, що зараз я скажу щось неймовірне. — І якщо так сталося, значить так було задумано.

— Тільки не кажи, що цим управляє Бог! Чомусь мені здається, що Він проти моєї сім’ї налаштувався! — губи Ліс стискалися в тонку лінію, а в голосі звучав відчай. — Тільки й робить гірше й гірше!

Я глибоко вдихнув, намагаючись зберегти спокій:
— Твій батько розумів, на що йшов. Він же міг просто звільнитися з цієї компанії?! Чоловік хотів зробити світ кращим, може тому Роберт до останнього нічого не змінював?

— Я не знаю! — Ліс пожала плечима, і її погляд опустився на землю. Я бачив, як серце її стискається під тягарем сумнівів.

Мовчання, що повисло між нами, було важким. Ліс тихо вийшла з каруселі, за нею й я. Ряба всю ніч дрімала на лавці, погойдувалася у сні, і тільки іноді піднімала голову, дивлячись на нас маленькими очима. Вона мовби розуміла, що зараз важлива розмова, тому спостерігала без шуму.

— Слухай, а тут є кіоск із солодкою ватою? — Ліс підійшла до Ряби й почала їй теревенити за вухом, сміючись, як дитина, що раптом знайшла маленьку радість у світі, який здавався таким суворим.

— Зголодніла? — запитав я, посміхаючись, спостерігаючи, як вогники нічних ліхтарів мерехтять на її волоссі.

— Да, є щось таке. До того ж, ми ж нічого не взяли з собою!

— Тоді й попкорну! — підморгнув я. Ліс тихо захихотіла, і це сміх, легкий і дзвінкий, відразу підняв настрій.

Вдвох ми рушили до кіоска. Вогники ліхтарів відбивалися в її очах, додаючи нічній сцені казковості.

— Слухай, а ти вмієш робити солодку вату? Бо я чесно ні разу. — сказала Ліс, дивлячись на мене з легкою іскрою виклику.

— Ну, нічого складного. Потрібно лише включити машинку, почекати, поки вона розігріється, взяти дерев’яну паличку, насипати цукор і крутити паличку всередині. — Я показував рухами, мов пояснюючи невидимий рецепт, і відчував, як серце б’ється швидше, коли бачу її напружені очі.

— У твоїх словах нічого важкого немає! — хмикнула руда, але в очах сяяла іскра азарту.

Ми підійшли до кіоску, я став за прилавок, а Ліс зацікавлено спостерігала.

— Мадмуазель, бажаєте щось солодкого? — промовив я, показуючи на машину.

— Солодкої вати. — Ліс вказала рукою на прилад, і її пальці ледве торкнулися металу, немов перевіряючи, чи це справжнє диво.

— З яким смаком?

— Я б сказала… за кольором! — виправила мене Ліс. — Давай двох кольорів: жовтого, синього і зеленого.

— Ван секонд! — підняв палець. Цукор почав перетворюватися на пухку хмару вати. Ліс сміялася, ловлячи її повітрям, а я дивився на те, як вона світиться від радості, і думав, що навіть у темряві цієї ночі можна відчути тепло, яке рідко трапляється у світі.

— Прошу, мадмуазель! — простягнув десерт.

— А скільки з мене? — її очі блищали від очікування.

— Ну, мені треба зовсім небагато! — хитро підморгнув.

— І що ж ви хочете?

— Для початку зійде один поцілунок.

— Багато хочете! — пробурмотіла, але кивнула. Поцілувала мене в щоку.

— Еее! — обурився я. — Я думав, що в губи!

— В оплаті такої деталі я не почула.

— Ах так! — взяв у неї ще шматок вати.

— Куди?

— Це штраф за неочікуване бажання! — хмикнув я.

Лисиця показала мені язик, сміючись, а я відповів тією ж жартівливою іскрою. Ми робили нову порцію, трохи дісталося і Рябі. Сміх, веселощі, липкі руки і яскраві фарби вати робили ніч магічною.