14 (Алекс)

— Тільки візьми з собою ноутбук! — на секунду виглянув з коридору Ромич, підморгуючи так, що аж в повітрі наче зависла невидима іскра інтриги.

— Окей! — кивнула Ліс, і Рома зник, залишивши після себе легкий запах адреналіну і трішки хаосу, що вже витав у повітрі.

— А ноутбук йому навіщо? — обережно подивився я в коридор, прислухаючись до кожного кроку.

Лисиця лише знизала плечима, ніби сама ще не знала всієї відповіді, але в очах промайнула тінь тривоги, ледь помітна.

— Все, готово! — прокричав чорноволосий, немов диригент перед початком симфонії. — Йдіть у туалет!

— Цікаво, що подумають телеглядачі, коли ми всі вчетверо зайдемо в туалет? — сміючись, зауважила Соня, ледве стримуючи сміх. — Бо Рома прокричав це дуже голосно!

— Шафи там навряд чи є, тож в Нарнію не потрапимо, — піднялася з стільця Ліс, випрямляючи плечі. — Я за комп’ютером!

— Я з тобою! — промовив я, намагаючись звучати впевнено, але Ліс не відповіла. Вона просто закрила двері прямо перед моїм носом. Я ледве не зітхнув від несподіванки, а всередині щось тихо щеміло. Усередині приміщення почулися гудки, і я затримав подих.

— Мам, привіт, ти як? — голос Лисиці звучав спокійно, але відчувалася тонка тривога.

— Нормально. Вже краще, — відповіла жінка, але її хрипкий голос не міг приховати втому та біль, і я бачив це навіть крізь двері.

— Твоє "вже краще" я чую вже чотири роки! — заперечила Ліс, і в її словах скрипіла роздратованість, але водночас — прихована турбота. — Що каже лікар Дьюальд?

— Що мені краще! — вперто продовжувала мама, ніби наполягаючи на оптимізмі, що вже давно став її щитом від реальності.

— Добре, тоді виздоровлюй, ще подзвоню! — Ліс уже збиралася скласти трубку, але мама перехопила розмову:

— Я чула, ти пройшла відбір на конкурс!

Тиша, наповнена невимовною напругою. Ліс заокруглила очі, а в голові вже, певно, виникли кілька матюків, що лунали тихим ехо в її думках.

— Да, є таке, — відповіла вона стримано, намагаючись не показати хвилювання, але тремтіння в голосі видавало емоції.

— Будь там обережною! — наче відчуваючи небезпеку, промовила Тереза, і я відчув, як слова мами розлилися холодом по кімнаті.

— Все пучком! — Ліс завершила дзвінок, намагаючись зібрати себе в купу. А вже трохи згодом додала тихо: — Ага, знаю, твої "вже краще", краще лишній раз у лікаря Дьюальта уточню.

Кілька гудків підряд, і почувся чоловічий голос, який різко розрізав повітря:

— Слухаю!

— Доброго вечора, вас турбує Ліс Рудко. Я дзвоню щодо стану своєї матері Терези Рудко.

— Да, да… — створив паузу лікар. — Стан твоєї мами бажає кращого.

— В сенсі? — тон Лисиці став різким, непохитним, і я відчув, як напруга в повітрі зростає.

— Не думаю, що вона довго протяне…

— Скільки? — твердо промовила Ліс, її очі стали холодними, як леза, що ріжуть страх.

— Місяць, може два. Точно не скажеш.

— Зрозуміло! — почулося з кімнати, і я відчув, як у грудях щось стискається, ніби крижаний ланцюг обвив серце.

Зрозумівши, що залишатися біля дверей без сенсу, рушив у напрямку до туалету. Ромич і Соня вже там розташувалися. За цей час маленька ванна кімната перетворилася на тимчасовий штаб: прямокутний стіл, чотири стільці, ноутбук і наші напружені обличчя. Кожен крок лунав відлунням, наче стіни підслуховують кожне слово.

— А ти не витрачав часу! — оцінив обстановку я, кидаючи погляд на хаотично розставлені речі, що здавалися частиною невидимої стратегії.

— А де Ліс? Ти ж наче з нею разом пішов, — почала виглядати свою подругу Соня, насторожено нахиляючись, немов щось чутно по повітрю.

— Зараз прийде, — відповів я, стримуючи бажання сказати правду: вони мусили трохи побути на самоті, і я не хотів втручатися.

Хвилин через п’ять з’явилася Ліс із ноутбуком. Видно було, що вона засмучена, проте трималася неймовірно спокійно, не проронивши жодної сльози. В її очах гралося світло рішучості, а губи були стисли, мов зброя. Я міцно обійняв її, і відчув, як напруга трохи відпускає.

— Дякую! — прошепотіла вона на вухо, тихо, але щиро, і я відчув тепло, що зігріло всю кімнату.

— Що ви там лижетеся! — зацікавлено нахилила голову Соня, намагаючись розгадати невидиму інтригу.

— Вони ще навіть не починали! — додав Роман, підморгнувши, і в повітрі запахла ледь відчутна іскра пригоди.

— Добре, а тепер розкажи, навіщо ти нас запросила, як би це дивно не звучало, у ванну, і навіщо я протягнула з собою ноутбук? — Ліс поставила комп’ютер на стіл, ніби готуючись до битви, і очі її блищали неспокійною рішучістю.

— Скажімо так, я здогадувався, що конкурс якийсь не справжній! — почесав підборіддя Ромич, тримаючи напружений погляд, що говорив більше, ніж слова.

— В сенсі, здогадувався? А чому не сказав? — схрестив руки я на грудях, підозріло. — Ти ж профі у всьому цьому!