12 (Ліс)

Прокидаюся, твердо знаючи, куди мені йти далі. Але постає проблема: як вийти незаміченою з будинку. Свідомість ще плутається від ранку, думки рвуться одна до одної, мов метелики в банці. Йду під холодний душ, сподіваючись, що хоч якась шалена ідея прорветься крізь туман розуму. Думай, Ліс, думай! Напрягай мозок! Серце б’ється швидше, ніж зазвичай, від передчуття пригоди.

А якщо хтось помітить мене на вулиці? А якщо байк не заведе? Ні, не можна думати про це зараз. Треба діяти, діяти швидко…

Перша підказка знаходилася вдома, в якому ми раніше жили. Я, тато і мама. Тато у в'язниці, мама в лікарні в іншій країні, я взагалі на конкурсі живу в іншому будинку. Та й до цього жила з Сонею і Славою. На щастя, будинок не знесли — просто він пустий, безлюдний. Прокрастися сюди буде легко, важко тільки втекти.

Гроші у мене були, небагато, проте цього вистачить на таксі туди й назад, і на невеликий перекус, якщо треба. Добре, була не була. На вулиці сонце тільки починає вставати. На годиннику близько п’яти ранку. Натягнувши спортивний костюм — футболку, штани, кросівки, спортивну куртку з капюшоном, кепку та на випадок окуляри, щоб мене не впізнали — я виходжу з кімнати. А також беру рюкзак: можливо, щось корисне знайду? Для початку — розімнемося. Кілька кіл навколо дому, щоб відчути обстановку і розбудити мозок.

Добре, Ліс, тримай баланс. Кожен крок — це не просто рух, це маленька перевірка твоєї сміливості. Не можна помилитися.

На щастя, мені вдалося знайти мішки з піском та цементом, які минулі хазяї чи робітники забули забрати. Дякую тобі, тато, за вміння використовувати складені мішки як сходинки.😘 Кожен крок нагадував мені уроки дитинства: як важливо бути спостережливою, як малу деталь можна перетворити на ключ до великих рішень.

Один мішок на інший, ще третій, іще один — і ось будинок залишився за забором. На щастя, таксі не довелося викликати, бо недалеко я знайшла байк із ключем у запалюванні. Мотор завівся рівно, і я відчула хвилю впевненості. Тато, ти мій герой: навчив мене водити все — машину, байк і взагалі кататися на всіх можливих транспортних засобах того часу. 🥰

— Ось це старт! — прошепотіла я собі під ніс, натягуючи шолом. — Тільки вперед!

Тільки вперед… без оглядки, без сумнівів. Кожен поворот — це шанс. Кожен метр — можливість знайти ключ до підказки.

Звісно, довелося звірятися з навігатором, але дім знайшла відразу. Такий занедбаний, шкода, що тут ніхто не живе. Заховавши байк у кущах, підійшла до дверей. Знаючи татові звички ховати ключі під ковром, поштовим язиком чи де завгодно, я зрозуміла, що тут доведеться попрацювати.

Довго шукала, аж доки не почула голос сусідів.

— Чула, якийсь транспорт приїхав?! — запитала сусідка іншу.
Я прижалася до стіни, серце калатало в грудях.

— Не думаю, що це до Рудків приїхали, — промовила друга. — Ліс уже, напевно, і думати забула про це місце. Тато її взагалі у в’язниці, а мати лікується за кордоном.

Чуєш, Ліс? Це твої страхи шепочуть через інших. Тільки не зупиняйся, не втрачай концентрацію.

Тепер це всі мені будуть нагадувати? Голоси затихли, і я обережно вийшла з-під укриття. Де ж може бути цей ключ?

— Де ти, ключик? — пробормотіла я сама до себе, ковтаючи хвилювання.

Як казав тато: "Де ніколи не зможуть знайти мій ключик?" Я тоді думала, що він жартує. "Шукай на пузі Ряби". Ряба — наша руда собака, подарована мені на п’ятнадцять років.

— Ряба! — загукала я. Знала, що собака не покидала дім, тому її підгодовували сусіди. — Ряба! Ти де?

Почула лайкання, і на мене з розбігу впала собака, облизуючи обличчя.

— Моя хороша! — обняла я її. — Вибач, що залишила тебе саму.

Ряба скулить, проте радіє зустрічі.

— Жаль, що в Соні на тебе алергія, — продовжую, гладячи шерсть. — Проте я в будь-якому разі тебе тут не кину.

А ключ? О, так. Він висів на мотузці на шиї Ряби. Обережно знімаю його й глажу свою подругу.

— Хіба не чудово мати такого помічника? — сміюся я. — Ось вам лайфхак: немає у вас друзів — заведіть собаку!

Вже згодом відкриваю двері.

— Тебе б помити! — дивлюся на брудну шерсть собаки. Але для початку — підказка. Тато постійно казав: якщо хочеш щось ховати, ховай у черевику. Там точно не знайдуть.

Черевики. У кутку знаходжу батькові кросівки. Соваю руку всередину — нічого. Хм… може не те взуття? Аж доки ногтем не відколупую приклеєний листок. За ним заховалася записка.

Якийсь шрифт, букви і цифри. Я знаю це місце — First Republic Bank, Лос-Анджелес, Даунтаун. Я туди ходила двічі: один раз, коли батько хотів відкрити кредит, але йому відмовили, а другий раз, щоб заховати банківську коробку. Щоб потрапити в банк і дістати її, потрібний ключ. Але де його шукати?

Ліс, не панікуй. Ти це вже проходила. Ключ вимагає від тебе уважності, терпіння і трохи хитрощів.

Сфотографувавши інформацію на листку, ховаю його в карман.

— Ну що ж, тепер головне — не загубити ні крихти часу, — подумала я, нахиляючись до Ряби. — Підемо купатися!

Незважаючи на пил у будинку, я знаходжу шампунь для собак від бліх. Рябі подобається купання, в результаті чого я сама промокла. Треба ж витруситися! 😂