11 (Ліс)

— Тепер можна і пошептатися! — промовила Соня, коли ми вдвох сиділи в моїй кімнаті. Її очі світилися хитрістю й певною таємничістю, ніби вона вже знала щось таке, про що я могла лише здогадуватися. Мені стало цікаво й трішки лячно водночас — а що ж вона вже встигла помітити чи зрозуміти?

Ліс, обережно. Не дай їй запідозрити, що ти сама ще плутаєшся у всіх цих нитках. Треба бути холоднокровною, розумною, як детектив.

— Якщо хочеш пошептатися, то треба йти в туалет! — пояснила я, підморгнувши. Несподівано для себе відчула, як хвилювання підкрадається до грудей.

— А чого в туалет? — трохи здивовано запитала Соня. Її голова нахилилася на бік, а волосся трохи впало на обличчя, роблячи її ще більш загадковою.

— Там камер немає! — менш голосно додала я, нахиляючись ближче. Між нами відчувалася дивна інтрига, немов ми готувалися до якогось секретного плану. — До того ж, я дізналася щодо Слави.

— В плані того, чи зраджує мені чи ні? Так що? — тривожно випитала Соня, і я бачила, як її руки непомітно стискають тканину светра. Серце моє раптом забилося швидше: треба було тримати себе в руках.

— Кинь цього придурка, збережеш своє життя, — промовила я, намагаючись стримати власне серцебиття і не видати хвилювання.

— Так він мене зраджує? — заохала вона, і в її голосі з’явилася суміш розпачу та очікування. Її очі блищали від прихованих сліз, а в повітрі зависла дивна, майже крихка напруга.

Ліс, якщо зараз зробиш крок не туди, вона зламається. Пам’ятай: ти не для того тут, щоб руйнувати. Ти — щоб захищати.

Щоб ви розуміли, я ніколи не брехала. Але тут просто була ситуація, коли правду сказати було неможливо — надто крихка й заплутана.

— Так. — Я старалася не видати своєї брехні, відповіла впевнено, хоча всередині мені хотілося кричати від провини.

— Так я і знала. Ну нічого. — Подруга витерла невидимі сльози, що мерехтіли на щоках немов крихітні діаманти. — Тільки не кажи, що знайшла йому заміну! — додала, дивлячись на мене з цікавістю й трішки ревно.

— Емм… — смутилася вона, опускаючи погляд. — Здається, я знайшла любов свого життя. Я готова з ним провести залишок свого життя.

Такі серйозні заявки я чула від Соні тільки тоді, коли вона зізналася, що більше не буде зустрічатися з блондинами, бо ті приносять лише одне нещастя. І це після того, як вона сходилася і розсходилася з Славою.

— Не переживай, на твого Санька я не запала, — заспокоїла мене блондинка, посміхаючись лагідно. — Це його друг.

— Ромка, чи що? — змінила позу на зручнішу, опершися ліктем на коліно.

— Симпотяжка! — посміхнулася Соня, і її голос прозирав невимушений азарт. — Він як би доповнює мене.

Так, добре. Ліс, тримай увагу. Все виглядає мирно, але твоя мета — не тільки розмови. Твій розум зараз має працювати на повну.

— А твій що? — спитала вона, неначе підводячи мене до важливого питання, її погляд став ще більш пронизливим.

— А що мій? Він не мій. — Відповідь була спокійна, хоча всередині все ще билася серцева тривога.

— По поглядах це видно. Особливо коли я прикололася стосовно його трусів. Ти аж заричала. — Засміялася дівчина, і її очі світилися веселим вогником. — Я бачила ревнування в твоїх очах.

— Слухай, я не впевнена, що в нас щось вийде. Я прийшла сюди, щоб врятувати маму. Він не мій тираж. Не моєї компетенції. — Я відчула легкий холодок суму й розуміння власної обмеженості, її присутність навколо мене змушувала думати ясніше й тверезіше.

— І яка ж твоя компетенція? — здивовано перепитала Соня, нахиляючись ближче, щоб чути мене краще.

— Ну точно не той, хто вічно сидить на телефоні і робить сторіз.

— Саша блогер, він цим заробляє на життя. І до речі, до цього ставиться серйозно. Навіть університет на другому курсі кинув. На журналіста, якби йшов. — Соня помовчала, ніби оцінюючи нову інформацію, а потім здивовано підняла брову: — Вау, серйозний хлопець.

— Отой й вчився би на журналіста! — а згодом подумавши, додала. — Слухай, ти ж сама в просторах інтернету тусуєшся. Зможеш дізнатися про одну людину.

— Я тобі що, слідопит? — підняла брову вгору Соня. — Добре, давай попробую. Кого треба шукати?

Я тихо пояснила, і вона уважно слухала, нахиляючись над ноутбуком, майже зливаючись із екраном.

— Розу з кастинга "Живи або полюби". Вона там, не знаю, координатором проекту була чи щось типу того.

— Обличчя впізнаєш? — я закивала, спостерігаючи за її діями. — Тоді в допомогу треба твоє хакерське вміння.

Блондинка кілька хвилин серйозно клацала на моєму комп’ютері. Її пальці рухалися швидко й впевнено, а я лише спостерігала, відчуваючи легке хвилювання і трепет від кожного руху.

Ліс, уважно! Кожен клік — шанс знайти нитку, яка приведе тебе до правди. Кожен погляд на екран — аналізуючи навіть найменші деталі.

— Ось дивися. Треба ось тут.

Кілька хвилин тепер уже мого сопіння, і все було готово.

— От тобі й на! — з екрану на мене дивилася Роза, а точніше Розетта Успенська, тридцяти трьох років, яка вже сиділа у в’язниці за вбивство, крадіжку, угон вантажівок, наркоторгівлю. Одружена на Філі Пороховському, або "Пороху", і має сина Славу. — Розумію, що показувати цю інформацію Соні небезпечно. Тому ховаю все.