8 (Алекс)

Ви знали, що лисиці літати не вміють? А схоже, що моя Лисиця навчилася. Вона стрибнула з поручнів, а я лише гадав, у який бік бігти, аби її зловити. От чого розслабитися вирішила вона, а страждаю я за нас обох?

– Юху-у! – засміялася дівчина, опинившись у моїх руках. І одразу додала, хитро прищурившись: – Слухай, я бачу, тобі так подобається носити мене на руках!

Я аж опешив. Серйозно? Вона щойно могла переламати собі хребет, а в неї настрій для жартів.

– Я стараюся, щоб ти собі нічого не зламала, – буркнув я. – А ти ще й тролиш.

Але в глибині душі відчував дивне тепло. Я й не думав, що можна так прив’язатися до людини, яку знаєш усього кілька днів. Просто живеш поруч, допомагаєш, підхоплюєш у прямому сенсі — і все, вже не байдужий. Ці моменти закарбуються в пам’яті. У мене точно. У неї? Ха, враховуючи її стан, сумніваюся, що Ліс пам’ятатиме хоча б перші три дні. А це ще тільки початок!

До того ж я взагалі не розумів організаторів. Ідея — звести в одному будинку двох незнайомців — цікава. Але ж чому нам заборонили виходити за межі? Ні кіно, ні прогулянок, ні навіть банальної поїздки в магазин. Хіба що відеозв’язок, якщо я захочу побалакати з Ромичем. Це якесь випробування для екстравертів. Я й так вмію знаходити пригоди, а тут мене посадили в клітку. Хоча… може, з Ліс це не так уже й погано.

– Чого така весела? – запитав я, дивлячись, як вона задоволено усміхається.

– А чого ти такий серйозний? – одразу відпарувала вона.

– Бо ми тут застрягли на місяць. Без шансів вийти назовні.

– Відразу видно, що живеш світським життям поза домом! – хихикнула. – Ти явно недооцінюєш себе.

– Я?! Недооцінюю?! – підняв брову.

– Точно! – вона ткнула пальцем у мій ніс. – Тобі треба зробити ринопластику.

Я аж мало не задихнувся від сміху. Ніс, як ніс. І тут – «ринопластику».

– Все, відпускай, далі я сама! – буркнула вона.

– Не будеш більше літати з поручнів? – нахилив голову набік.

– Я пошукаю місце ви-и-ище. І без тебе! – і, відштовхнувши мене, побігла нагору.

– Та твою ж… – видихнув я й поспішив за нею.

Уже в коридорі почув її голос.

– Ліс, з тобою все нормально? – запитав хтось із телефону. Схоже, її подруга.

– Все пучком! – бадьоро відповіла вона.

– Воно й видно, судячи з твого вигляду, – пролунало з трубки.

– А ти чого дзвониш? І морозиво в руках? Щось сталося? – в голосі Ліс нарешті з’явилися нотки турботи.

– Можна й так сказати. Мені здається, що Слава мене зраджує! – почулося.

Я закотив очі. Дівчачі розбірки – це не мій рівень розваг. Вирішив відступити.

Залишок дня я провів у власних думках. Наступний день – теж. На щастя, Ліс більше не стрибала з поручнів. Але варто було мені з’явитися в кімнаті – вона починала втікати. Чого б це?

Третій день нашого перебування в будинку запам’ятався найбільше.

Ранок. Я сидів на кухні, сьорбав каву. Ліс підійшла, мовчки.

– Тобі зробити? – запитав я, показуючи на кавник.

Вона кивнула. Але не сказала жодного слова, навіть коли обпекла язик. Жодного «ой» чи лайки. Просто ковтнула і мовчала. Я насторожився. Весела Ліс мені подобалася більше. А ця притихла версія… змушувала хвилюватися.

– Чудачка якась… – пробурмотів я, коли вона пішла.

Пізніше, коли я качався у спортзалі, почув спів. Спершу подумав, що мені здалося. Але ні. Голос був чистий, глибокий, душевний. Вона співала «Chandelier» Sia. І співала так, ніби кричала світові про свій біль і водночас надію.

I'm gonna swing from the chandelier
From the chandelier
I'm gonna live like tomorrow doesn't exist
Like it doesn't exist
I'm gonna fly like a bird through the night
Feel my tears as they dry
I'm gonna swing from the chandelier
From the chandelier

Я завмер у дверях.

– Гарно співаєш! – сказав я, коли пісня стихла.

Вона здригнулася, але не відповіла. Тільки після паузи пробурмотіла:

– Чого тобі?

– Хотів послухати. І зрозуміти, чого ти мене уникаєш.

Очі її забігали. Вона збиралася з духом. Потім підійшла ближче. Подивилася в очі. І я зрозумів, що тону. Це не було схоже на річку чи море. Це був океан. Синій, глибокий, затягуючий.

Вона стала на пуфик, щоб зрівнятися зі мною зростом, і поцілувала. Ніжно. Солодко. Я не витримав – відповів.

Мої руки самі обійняли її за талію. Я відчув її тіло, її шрами, її тендітність і силу водночас. І зрозумів: дівчата шукають не сексу. Вони шукають кохання. Дотиків. Обіймів. Щоб їх цінували.

Ми повільно, ніби в магії, рушили до ліжка. Вона сміялася, коли я штовхнув її, і впала на матрац. Я нахилився, ліжко під нами аж скрипнуло.

– Не думаю, що тобі це знадобиться! – хихикнула вона, вихопивши ножиці.