6 (Алекс)

Проснувся о шостій годині ранку. Сон, як завжди, урвався різко, ніби хтось здер ковдру з плечей. Потягнувся, позіхнув так, що аж щелепи клацнули, й вийшов на балкон.

Свіже ранкове повітря вдарило в легені. Клас! Холодне, прозоре, ще з краплинами роси й відблисками першого сонця. Мені аж захотілося вдихнути на повні груди й закричати на весь світ: «Я живий!» Але замість цього я дістав телефон. Ну а що, блогерська звичка: будь-яку мить можна перетворити на контент.

– Ви напевно мене вже всі знаєте, проте я все ж ще раз нагадаю, – заговорив я у камеру, поправивши розпатлане волосся. – Мене звати Алекс Таровський, і я беру участь у конкурсі «Живи або полюби». На вулиці прекрасна погода. Жаль, що не можу передати вам цей запах свіжості. Хоча, може, ще винайдуть телепахощі? А тепер… цікаво, як там поживає моя сусідка? Давайте глянемо?

Я усміхнувся, підморгнув у камеру. Глядачі точно з’їдять цю інтригу з ложечки.

Ну а що? Я блогер. Уж так вийшло. Колись реально думав стати журналістом – батьки тоді б точно видихнули з полегшенням. Але доля завела сюди, в реаліті й TikTok. І не шкодую. Хоч десь пригодилися знання про кадри, світло, звук.

Мені двадцять. Я вже кількамільйонник. Хоча ні – парумільйонник. Не скажу, що це багато, але й не мало. Бувають же блогери з десятьма чи двадцятьма мільйонами, але хай собі! Я йду своїм шляхом. Без фальші.

Я змінюю футболку просто на камеру. Не на зло, чесно. Просто люблю подразнити своїх підписниць. Трохи інтриги ще нікому не шкодило.

– Ну що, як вам новий прикид? – запитую, позуючи боком. – Вгору чи вниз великий палець?

Сердечка та смайли сиплються шквалом. Усміхаюся. А серед них… цікаво, чи є там Ліс?

Я гортаю список активних глядачів. Проте чи то їх занадто багато, чи то я сліпий, але Лисицю не знаходжу.

– Де ж ти ховаєшся, Ліс? – бурмочу собі під ніс, але телефон усе це ловить.

І тут мене накриває цікавість. А що вона зараз робить? Напевно солодко спить, витягнувши одну ногу з-під ковдри. Уявляю її скуйовджене волосся, розкидані по подушці руді пасма – і мимоволі сам усміхаюсь у камеру.

– А може, підемо перевіримо? – шепочу у мікрофон, змовницьким тоном.

Виходжу в коридор. Кроки легкі, тихі, наче я шпигун у власному серіалі. Підписники точно кайфуватимуть від такого «реаліті-шпіонажу». Підходжу до її дверей. Притримую ручку, щоб не скрипнула. Відчиняю.

На ліжку її немає.

– Хм… – виривається вголос. Камеру автоматично опускаю вниз.

Мій погляд ковзає по кімнаті. І тоді бачу. На підлозі. Ліс лежить. Нерухомо. Не схоже, що спить.

У мене серце провалюється в п’яти.

– Ліс! – кидаю телефон на стіл так, що він ледь не відскакує, й підбігаю.

Дихання поверхневе, уривчасте. Я нахиляюся, торкаюся пальцями щоки. Холодна.

«Наркотики? Серйозно?!» – блискавкою промайнула думка.

На столі – зіжмакані листки. Я підходжу, нюхаю. Так і є. Запах знайомий, різкий. Ну от точно – наркотики.

Я на секунду навіть випалюю подумки: «Поділилася б чи що?» – і сам же себе лаю. Не час для жартів! Але мозок звик відбиватися сарказмом.

Я розкриваю їй повіки. Зрачки розширені, як у кота в темряві. Все зрозуміло. Відходити буде довго. І явно цим займалася вчора.

Хотілося вірити, що не від нудьги.

– Ну ти й даєш, Лисиця, – бурмочу я, піднімаючи її на руки.

Вона легка, як пушинка. Чи то я вже настільки качаний. У голові тільки одне: «Тільки не здумай померти, чуєш? Не в мене на руках!»

У ванній кімнаті холодний мармур під ногами ріже ступні. Я кручу крани, вода б’є струменями, аж дзвенить. Холодна, різка. Ідеально.

Я заходжу під душ із нею на руках. Обоє в одязі. Холодні краплі стікають по її волоссю, по моїх плечах. Мурашки розбігаються по тілу.

Стою, ніби вічність. Її пальці ледь-ледь ворушаться. Видих. Маленький. Але це прогрес.

Я виходжу, обережно саджу її на кришку унітазу.

– Ти як? – нахиляюсь.

Вона мовчить, але не завалюється набік. Це вже добре.

Я хапаю два рушники – один на себе, інший на неї. Обгортаю її плечі, починаю розтирати руки. Хоча б трохи тепла повернути.

І тут вона відкриває очі. Усміхається.

– Вирішив сходити в душ разом зі мною? – голос хрипкий, але нахабний.

– Ага. Одне бачиш – притягнув тебе сюди, – намагаюся приховати полегшення. Серце ще б’ється так, ніби я пробіг марафон.

– Так давай одразу в ліжко, чого ж так затягувати? – вона намагається підморгнути, але виглядає так, ніби кліпає двома очима в різні боки.

– Відразу з козирів? – хмикаю.

– А що? Соня казала, що хлопці говорили, що в ліжку я вогонь.

– Ну що ж, пішли перевіримо! – беру її на руки. І навіть у цю мить думаю: «Ні, сексом зараз точно не займуся». Вона цікава, дуже. Але не в такому стані.