5 (Ліс)

– Може поясниш, чому всю інформацію я дізнаюся від своєї подруги Соні, а не особисто від тебе? – перше, що сказала я, коли подзвонив тато. – І не треба казати, що я тут буду рвати і метати, бо буду це робити в будь-якому разі.

Чоловік тільки важко зітхнув. У слухавці на мить запанувала тиша, така тягуча, що в мене защеміло в грудях. Я скучала за ним до божевілля. Уявно обняла б його й поцілувала в щоку, на якій щетина вже починала перетворюватися на бороду. Бідний мій тато! Він уже близько чотирьох років сидів у в’язниці. І я все ще не могла звикнути до цього.

І найцікавіше те, що ситуація, через яку він туди потрапив, була дуже дивною. Наче хтось спеціально розставив пастку.

Він працював у вантажній компанії водієм. Його робота – перевозити товар із міста в місто. Здавалося б, нічого такого. Але я ще тоді підозрювала, що щось не чисто. Часто заходила до нього на роботу, допомагала чим могла. Мені подобалося бачити, як він за кермом, упевнений, зосереджений. Але одного дня я знайшла в кузові якийсь білий порошок. І серце в мене пішло в п’яти.

Думаю, ви здогадуєтеся, що це не борошно й точно не крохмаль, не цукор, не сіль і не сода.

Це було щось серйозне. І протизаконне.

А головне – тато навіть не розумів, у що він вляпався. Або розумів, але не хотів мене втягувати.

Я чітко пам’ятаю той день. Він відкарбувався у пам’яті, як татуювання.

– Тато, це явно не цукор! – махала я перед його носом пакетом із порошком. Мені тоді було 15, і я стояла біля кузова, вся тремтіла від злості й страху, намагаючись зупинити його від страшних наслідків.

– Ліс, не задавай лишніх запитань! – він відкрутив пляшку з водою й зробив ковток, ніби намагаючись проковтнути разом із ним і мій протест.

– Тоді я це спробую! – і, поки він отямився, я відкрила пакет, засунула туди палець і сунула в рот.

– Ліс, не треба! – його голос зірвався, він кинувся до мене, але вже було пізно.

Я скривилася.

– На смак дуже дивне. Як чіпси зі смаком бекону, в яких немає бекону. А по запаху… – я втягнула носом із пакета й чхнула. – Як оцтова кислота з додатками з пекла.

– Все, досить! – тато вихопив пакет і кинув у машину так різко, що той вдарився об металеву стінку.

Я лише склала руки й підсумувала:

– Ну що ж, тепер я знаю, який на смак і запах наркотики.

– А звідки ти взагалі знаєш, який у них смак і запах? – тато схрестив руки й підняв брову.

– Від верблюда!

– Ліс, серйозно!

– Ну і я серйозно! – не відступала я. – Ти возиш наркотики в інше місто, і це протизаконно. Тобі може влетіти! Я ж хвилююся за тебе.

– Повір мені, це не наркотики! – його голос став суворішим, навіть загрозливим. – Філ попросив привезти цукровий порошок його друзям.

– Ага, тепер це так називається? «Цукровий порошок»? – я підняла брову ще вище, ніж він, і відчула, як у грудях стискається клубок образи.

– Досить. Уроки тебе чекають! – він почав підштовхувати мене до виходу, хоча в очах його блиснуло щось тривожне.

І якраз вчасно: недалеко я побачила Філа – батькового начальника. Ймовірно, саме він був «творцем цієї гадості». Бо інакше назвати це було неможливо. Його погляд був колючим, мов лезо, і я відчула, як по спині пробіг холодок.

– Я знаю, чим ви займаєтеся! – прокричала я на виході, аж поки тато буквально не випхав мене з території. – І за вами постійно стежу!

Філ зупинився, його очі звузилися. Він чув. Він точно чув.

– Ви нікуди не втечете! – крикнула я, побачивши біля сміття коробки. Згуртувала їх у щось схоже на сходи й видерлася до вікна, відчуваючи себе шпигункою з дешевого серіалу.

– Вона що, з глузду з’їхала? – пробурмотів Філ, показуючи пальцем на мене.

– Я ж просив її! – тато розвів руками, ніби виправдовувався.

Я показала їм двома пальцями «Я за вами стежу» й уже збиралася тікати, але не розрахувала сили й… гепнулася прямо у смітник.

На шум збіглися всі.

– Тебе ж по-людському просили! Йди додому! – тато з Філом витягнули мене зі смітника й почали обтрушувати від огризків, хоч я виривалася.

– Іду, іду… – кивнула я. Та все одно, вже відходячи, знову прокричала: – Я все знаю!

Він почув. Це було видно по його обличчю. І саме тоді мені здалося, що я підписала йому вирок.

Тоді я ще не знала, що мої слова стануть фатальною помилкою.

Бо далі було гірше.

На наступний день тато знову поїхав у рейс. І ввечері подзвонили: Роберт убив когось із тих, хто отримував товар. Його звинуватили, справу зам’яли, а тата посадили.

Я знала його як свої п’ять пальців. Він такого не зробив би. Ніколи.

Я намагалася провести своє розслідування. Бігала, шукала, питала. Але все марно. І зараз намагаюся.

Але поки – тиша. І тюремні стіни.