4 (Ліс)

За мною пролунав звук мотора — машини від’їхали, залишивши мене на поживу цьому телефономану. Тиша, яка настала, була ще гірша: неначе двері зачинилися, і ти раптом зрозуміла, що відрізана від світу. Так званий «Алекс» із його ж слів пішов роздивлятися будинок, що згодом зробила й я.

Будинок вражав: величезна кухня плавно переходила у їдальню, а далі у вітальню. Усе виглядало так, ніби для глянцевого журналу. Пол блищав, стіл світився від поліровки, на дивані подушки, які виглядали дорожче за мій місячний бюджет на харчі. Коротше, шик!

Я витріщилася на все це багатство й вирішила зателефонувати по відеозв’язку Соні.

– Ну як у вас там? – ще не встигла я привітатися, як подруга штурмом почала мене бомбити, навіть не перевіривши, чи мені взагалі зручно говорити.

– Шик! – посміхнулася я і повільно покрутила телефон, щоб показати їй хату.

– Це точно! – очі в Соні розширилися, – принаймні це краще передає атмосферу, ніж камери. – Вона замовкла на мить, зітхнула й додала тихіше: – Твій тато дзвонив.

Я завмерла.

– Ем… – Щоб ви розуміли, тато зазвичай спілкувався лише зі мною. Так, він знав, з ким я живу, що там у мене й як, проте цей несподіваний сюрприз від Софії мене збентежив. – А що він хотів?

Блондинка зам’ялася, закусила губу, а тоді все ж невпевнено сказала:

– Я б сказала, що це не телефонна розмова, але ти ж тут на конкурсі…

Схоже, що щось серйозне!

– Секундочку! – промовила я й поспішила до ванної кімнати. Бо, як казав Стас: «у туалеті й ванній камер немає».

Я зачинилася, сіла на підлогу, обперлася спиною об двері й сказала:

– Так що тато хотів такого сказати, що навіть мені не подзвонив особисто?

Соня затримала подих.

– Ліс, тільки не сердися!… Роберта перевели в іншу в’язницю…

Я відчула, як у мене похолоділи пальці.

– Що?! Але навіщо?

– Роб сказав, що це типу щоб він не втік! – почала виправдовуватися Соня. – Такі запобіжні заходи.

– Та він і так не збирався нікуди тікати! Тут щось нечисто. – У мене в голові вже почали складатися пазли. – А чого тато сам не подзвонив?

– Роб сказав, що ти тоді будеш рвати й метати. До того ж він чув про конкурс і не хотів, щоб сімейні проблеми спливали назовні.

– Ну знаєш!… – фиркнула я й відключила дзвінок. Хочу почути від нього це особисто!

Один гудок, другий, третій… Дзвінок закінчився. Я подзвонила вдруге, потім утретє. Ну не хочеш говорити – як знаєш!

В животі забуркотіло. Ну так, з вечері в мене було лише вино. Дивно, що мене ще не понесло!

Я вирішила зазирнути до кімнати, яку мені підготували. Адже я ж у ній житиму!

Кімната виявилася величезною, із гардеробом, на вішалках якого вже висіли якісь наряди. Рюкзак я поставила на стілець, поруч – чемодан. Але речі… Таке відчуття, ніби їх вибирала особисто Соня. Все в стилі розкутості, відкритої сексуальності.

Ну от, наприклад, плаття: де тут перед, а де зад? Тут усе визирає – починаючи з декольте і закінчуючи попою. Тому я відсунула його подалі від очей і почала розбирати свої сумки. Тепер у гардеробі з’явилося різноманіття одягу, на столі – декоративні свічки, вологі та сухі серветки, косметика. Але все ж вирішила не все одразу розкладати.

Оскільки тягнуло на вечір, я перевдяглася в піжаму з авокадо. Дякую Соні, яка обожнює все подібне: на майці красувалася авокадінка, що одночасно показувала і обличчя, і попу. Короткі шорти та домашні балетки – і образ готовий. На голові спорудила щось типу пучка, косметику змити було легко – її особливо й не було.

Уявляю, як сумно зараз телеглядачам, які бачать мою повсякденність. Хоча, знаючи мене, сумно їм точно не буде.

Із телефоном у руках я почалапала вниз.

Мій сусід по будинку десь шастав: його голос лунав то з одного боку, то з іншого. Я ж витягла творог і зручно всілася на один зі стільців вечеряти.

– А ось у нас і кухня! – почувся голос брюнета. Це що, мені тепер спокійно поїсти не дадуть?

Алекс випурхнув із вітальні зі штативом у руках. Я окинула його оцінюючим поглядом.

Симпатичний, волосся розпатлане, лізе в очі. Високий, як жирафа, може, й вище. Зрозуміло: житиму з твариною.

– Це величезна простора кухня і моя чарівна сусідка, імені якої я ще не знаю. Тебе як звати? – хлопець наставив телефон мені просто в обличчя.

– Ліс, – стримано відповіла я. Ох, як я втримувалася, щоб не врізати!

– У сенсі Ліза?

– Просто ЛіС. Остання літера – «С». – Я спеціально розставила акценти.

– У сенсі Лисиця? Ну що ж, мої дорогі друзі, моя сусідка – Лисиця. Бо така ж руда, симпатична і, напевно, хитра.

– Тоді ти – Жирафа! – не відриваючись від творогу, огризнулася я.

– Чого це? – його брови полізли вгору від здивування.

– Ну я ж не заглядала своєю довгою шиєю в кімнату, коли хтось перевдягався! – кинула я і, піднявшись, підійшла до нього, щоб показати, що дістаю йому лише до плечей. – Шия явно довга, та й сам високий.