1 (Ліс)

– Ліс, тобі треба шукати хлопця! – промуркотіла Соня, ніжно притискаючись до свого Славка, який саме розчісував її золотисте волосся пальцями, ніби то була найдорожча у світі шовкова тканина.

– Дякую за таку корисну інформацію! Наче й сама не знала! – пробурмотіла я, дивлячись на закохану парочку так, ніби переді мною крутили дешевий серіал про «кохання-зітхання».

Була десята ранку. Я, підібгавши ноги й закутавшись у плед, зручно вмостилася на дивані й поїдала морозиво прямо з банки. Серіал серіалом, а фісташковий холодний кайф – це святе. Соня, моя найкраща й єдина подруга, влаштувалася на колінах свого чорноволосого хлопця, що сидів у кріслі, й виглядала так, ніби вона – королева, а він – трон.

– Ліс, не будь занадто категорична! – відірвався від Софії Слава, наче прокинувся від любовного трансу. – До того ж, вона права! Твій останній хлопець явно був хворий на голову. Та й тобі з ним було некомфортно – ти аж схудла!

– Во-во! – Соня не втрималася й потикала мене пальцями. – Одна шкіра й кістки! – і для переконливості ще й ущипнула.

– Ай! Боляче! – я скривилася й почала потирати руку.

– Був би хоч грам жиру – не було б так боляче! – кивнула вона й переможно підняла підборіддя. – До того ж, якщо навіть Слава помітив, що ти схудла, то це вже дзвіночок.

– Дзвіночок? Та у мене вже цілий дзвоник із храму на весь район! – буркнула я й зачерпнула ще більшу ложку морозива. – І що ти пропонуєш, о, мудра богине порад?

– Секундочку! – Соня зіскочила з колін свого судженого й почала шукати пульт від телевізора. – Ага, бачу! – вона вигнулася вперед, мов кішка, і в кімнаті чітко виднівся її пружний соковитий «п’ятий номер».

Слава, не моргаючи, дивився на нього так, ніби перед ним лежав квиток на фінал Ліги чемпіонів.

– Ти взагалі ще тут? – штовхнула я його ногою. – Очі назад поверни, бо застрягнуть.

– Що? Ні-ні, я просто… – Слава почервонів, наче помідор.

– Ага, «просто», – хмикнула я. – Соня, дивись, твій кавалер зараз розтане, як моє морозиво.

Соня хитро посміхнулася й навіть не озирнулася: знала, що має вплив.

Познайомилися ми з нею рік тому. Не в бібліотеці, не на парі, як нормальні студенти, а в туалеті кафе – так, саме там. Тоді я відбивалася від п’яного накачаного хлопця. Мені було вісімнадцять, перший курс, початок семестру. Хотілося кохання, романтики, а не цього цирку. Я тоді вперше подумала, що легше було б просто вирубитися й нічого не відчувати. Але поки що мене рятував лише цукор і кава

Ден, старшокурсник, вирішив, що три коктейлі – достатня підстава тягнути мене за собою.

– Ходи, малявко, я тобі покажу доросле життя! – шипів він, коли вже руки полізли куди не треба.

Я щипалася, відштовхувала, навіть каблуками йому ноги здавила. До такого екземпляра доходило довго. Дуже довго.

І тут у дверях кабінки з’явилася вона. Блондинка в міні-сукні, з поглядом тигриці.

– Допомога треба?

– Так! – заволала я, ухиляючись від настирливих губ.

Далі був цирк на дроті: Соня схопила Дена за вухо, прибила до стінки, витягла мотузку з сумочки (серйозно, хто носить мотузку на вечірку?!), зв’язала йому руки й втопила голову в унітазі.

– Будеш лізти до дівчат? Будеш?!

– Кахи! Ти з глузду з’їхала! – задихався Ден.

– Я питаю: будеш чіплятися до дівчат з молодших курсів?! – і для закріплення ефекту ще й змила воду.

Я стояла й думала: «Господи, краще дружити з цією божевільною, ніж бути проти неї».

– Не буду! Не буду! – завив Ден. – Тільки відпусти!

– Ага, зараз! – пирхнула вона, ще раз втопила його голову й нарешті відпустила. Ден вискочив, як скажений, залишивши нас удвох.

– Дякую! – прошепотіла я, у шоці від побаченого.

– Таа, – махнула рукою вона й поправила губи перед дзеркалом. – Пішли краще вип’ємо?

І вже через п’ять хвилин ми сиділи за барною стійкою з коктейлями.

– Мене, до речі, Соня звати, – вона підняла склянку.

– А я Ліс. Приємно познайомитися!

– Взаємно! – підморгнула вона.

І ми чокнулися. Так почалася наша дивна, але міцна дружба.

…Я повернулася у теперішнє. Соня вже вмостилася на Славі й клацала канали, ніби мала у руках пульт від власного життя.

– Знайшла! – вигукнула вона.

На екрані з’явився молодий чоловік з ефектною зовнішністю: підфарбовані очі, зелене волосся, костюм, вимазаний фарбою.

– Всім привіт! З вами шоу «Живи або полюби». І ваш улюблений ведучий Палий… – він тараторив, розмахуючи руками, мов справжній шоумен. – Наприкінці місяця переможниця отримає мільярд доларів і шанс стати новою зіркою!

Я ледь не поперхнулася морозивом.

– Мільярд? – перепитала я, витріщившись на екран. – Та за такі гроші я навіть із бабою Ягою місяць проживу, не те що зі знаменитістю!