Глава 12

Окопавшись у документах, утрьох просиділи до глибокої ночі. Шукали і знайшли ще розбіжності, які викликали підозри.

Начальник старанно виписував усі епізоди у свій робочий щоденник, нещодавно заведений на вимогу чудового секретаря. В яку він, здається, закохується.

Максим поморгав здивовано, раптом усвідомлюючи цей факт. Вона прекрасна у своїй простоті та щирості. Дбайлива, жіночна, ніжна. Розумна та важлива. Його до неї тягне. Поруч із нею хочеться бути сильним і найкращим. Переможцем, який має право отримати цінний приз. Роздуми про неї незмінно збуджують душу і тіло, розбурхують кров.

Аліна тихо гукнула його, вказуючи на ще один промах можливих махінаторів. Але тут же акуратно помітила, що люди могли і просто припуститися помилки. Макс недовірливо насупився.

- Віра в краще в людях - це чудово, - з гіркотою зауважив він. – Але найчастіше, на жаль, не виправдано. Доведено життєвим досвідом.

Сек'юріті тихо вибачився перед Аліною, коли Макс ненадовго вийшов, почуваючи себе незручно через безглузді поспішні домисли. Наче намагався спростувати висновки шефа.

Вона вибачення прийняла, радіючи такому легкому рішенню непростої ситуації. Адже він і тому теж покликав охоронця. Делікатно.

Дівчина не могла не визнати, що він дуже розумний. Вченим би, мабуть, не став. Але життєва мудрість, що накопичується з досвідом, чудово застосовується їм у практичній площі. Спритно та ненав'язливо.

У поєднанні з природною чарівністю та харизмою, почуттям гумору, нехай і трохи вульгарним, чоловічою красою він незмінно приковував до себе погляди жінок.

Аліну все це в ньому теж приваблювало. Але й лякало. Бабуся завжди говорила, що гарні чоловіки, які знають про свою привабливість, це самці для всіх та нічиї одночасно. Особливо якщо йдеться про альфа-самця. Такий неодмінно заведе невеликий гарем і не нагуляється до кінця своїх днів. Адже й можливості є, і суперечити ніхто не ризикне.

– Люди – не вовки, – говорила бабуся. - Вірність зберігають недовго... А вродливі взагалі нічиї.

Погоджувалася внучка лише частково. Сперечалася, що людина в принципі нічия, не може жива душа нікому належати. Крім Бога, звісно. У цьому є головна помилка.

Бабуся незмінно заперечувала, що такий підхід – шлях до ілюзії свободи, де ніхто нікому нічого не винен. Таке суспільство приречене на руйнацію.

Тепер Аліна розуміла набагато краще, про що говорила бабуся.

Дідусь спробував уникнути, зрозумівши, що справа неабияка. Але Аліна одному йому зрозуміло пояснила, що тепер уже не до нього.

Далеко за опівночі, коли Максим заявив, що з завтрашнього, а точніше вже сьогоднішнього дня, необхідно перенести всі ділові зустрічі на невизначений час, ожив мобільний телефон Аліни.

Дівчина здивовано глянула на екран. Дзвонив Роман. Цікаво, він дивився на годинник?

Максим не менш здивовано глянув на неї. Хто може дзвонити дівчині глибокої ночі?

- Алло, - обережно відповіла на виклик.

- Аліна, у тебе все гаразд? Я знаю, що пізно. Але я знаю, де ти зараз. Побачив пропущений виклик від тебе, як увімкнув телефон.

Аліна подивилася на двох чоловіків перед собою. Ага, отже, стеження їй не видалося. Але можна не хвилюватись. Це і є той нагляд за нею, обіцяний слідчим місяць тому. Що ж, їй не до вподоби рішення без її участі, але турбота в такій ситуації неоціненна. А з'ясовувати неоднозначні моменти по телефону та при свідках – поганий тон.

- Я вже під'їхав і чекаю на тебе внизу, - долинуло до чутки Максима.

Чоловік невдоволено насупився.

- Скоро спущусь. Почекай, будь ласка, - трохи сковано відповіла вона і відключила виклик.

Максим глянув на годинник. Він, як і раніше, прагнув залишатися господарем становища. Крім того, йому хотілося одержати інформацію. Гризло якесь нове, ще невідоме почуття, сіючи всередині тривогу.

- Вже дуже пізно, Аліна. Вибачте, що ми засиділися. Я думаю завтра запитати звіти і за період, що залишився. Якщо ви не заперечуєте, офіційним приводом все ще залишиться ваше бажання ознайомитись із справами компанії. Не хочу раніше часу злякати "щура".

Аліна кивнула, погоджуючись.

- Поки не розберуся з цим, не призначайте, будь ласка, жодних зустрічей, - обернувся до охоронця, який несподівано для неї виявився не рядовим співробітником, а начальником відділу безпеки. - Чекаю від вас необхідних відомостей.

Чоловіки обмінялися кивками та багатозначними поглядами.

- Я відвезу вас додому, - не терплячи заперечень тоном заявив Максим, піднімаючись зі свого місця і розминаючи ноги, що затекли.

Аліна забарилася. Їй чомусь не хотілося їх із Романом зустрічі.

- Не потрібно, дякую. Біля входу на мене чекає друг.

Скептичний погляд Макса вимагав додаткових пояснень. Але Аліна мовчала. Пауза затягувалася.

Сек'юріті прокашлявся, нагадуючи про свою присутність. Чемно попрощався і пішов, сповнений роздумів про вечір, що приніс чимало подій. Давно життя не робило таких піруетів.