Розділ девʼятнадцятий

Проміння ранку ковзало через високі вікна, золотило мармурові колони й обережно торкалося мого обличчя. Я повільно розплющила очі. Ліжко було м’яким, теплим, ніби мене досі тримали на руках. І в мені… щось змінилося.

Було тихо. Але тиша більше не лякала. Тепер у ній було місце для мене. Місце, яке я повернула собі.

Я повільно підвелася. У кожному русі — легкість і… глибина.

На столику поруч — свіжа вода, білий лотос у чаші, складена шаль. І записка.

«Я на терасі. Як прокинешся — приходь. Твій Рай».

Я посміхнулася.

Піднялася з ліжка не стрімко — навпаки, повільно. Ніби вчилася знову жити в тілі. У цьому тілі. У своєму. І не боятись його.

Підійшла до дзеркала. Моє відображення не здавалося чужим.

Очі — глибші, ніби темніші, але в них не було страху. Волосся спадало на плечі, ще трохи скуйовджене сном, і в тому було щось живе. І риси… ті самі, що завжди. Але тепер я бачила не просто обличчя. Я бачила себе.

Справжню.

Зібрану з уламків, але вже не ту, що була.

Я повільно опустилася у теплу воду ванни. Вдих. Видих.

Ніби змиваю з себе залишки того, ким була раніше.

Слухала, як вода стиха торкається шкіри. Ніби вона — теж частина цього нового пробудження.

Знайшла у шафі просту, але красиву сукню — з м’якої тканини, що ніжно спадала вздовж фігури, кольору нічного неба перед грозою. Заплела волосся, але залишила кілька пасм, які вперто падали на обличчя.

Тераса зустріла мене тишею.

М’яке світло світанку торкалося мармуру під ногами, небо ще догорало синім, а свіже повітря пахло м’ятою й чимось терпким — можливо, листям старого дерева, що росло біля балюстради. Все було застиглим, але живим. Очікувальним.

Райвен стояв, спершись руками на край тераси. Його волосся, ще трохи розтріпане, спадало на щоки, а в плечах — втома і водночас спокій. Він щось обмірковував. У погляді — далечінь, у позі — спокуса світу, який йому вже не цікавий.

Поки не озирнувся — на мене.

— Ти тут, — сказав він, і в цих словах було більше, ніж можна вимовити.

Я не відповіла — просто підійшла ближче. Достатньо, щоб він відчув мій подих. І в цей момент щось між нами змінилося. Наче простір став густішим.

— Як ти себе почуваєш? — запитав тихо, не відводячи очей.

— Наче знову народилась, — прошепотіла я. — Але водночас… ніби втратила щось. Невідворотно.

— Це так завжди, — його голос був теплим, але в ньому було щось більше. Наче він теж пройшов крізь це — і давно. — В тобі прокинулась та частина, яку ти боялась побачити. Але вона — твоя. І вона не зробить тебе злою. Лише справжньою.

Я стояла мовчки. А потім, не знаю чому, торкнулась його руки. Легко. І він теж не втримався — переплів пальці з моїми.

— Ти певно їсти хочеш? — нарешті запитав він.

Я засміялася.

— Лорде-ректоре, ви ж знаєте, що я на голодний шлунок думати не вмію.

— Адептко Вейр, ви мене з кожним днем усе більше лякаєте, — з театральною серйозністю мовив Райвен, — бо мені здається, що якщо не нагодувати вас вчасно, ви здатні викликати як мінімум дрібний апокаліпсис.

Я вже сміялася вголос.

— Що, все настільки страшно?

— Ти просто не бачила свій погляд вчора, коли перед тобою поставили гору млинців. Анджелус досі проходить курс емоційної реабілітації.

— Так йому і треба, — посміхнулася я. — Буде знати, як мучити мене танцювальними -па.

— Це ще у вас не було уроку дипломатії! Дивись, сьогодні він з’явиться в броні. І з принесеною жертвою — у вигляді тарілки з круасанами.

— А от тепер я б реально це проковтнула, — зітхнула я мрійливо.

— Тоді рушаймо. До битви за сніданок!

— Ви ведете мене у священний бій, лорде-ректоре?

— Я веду вас до столу, адептко. Але якщо треба — можу зробити вигляд, що ми штурмуємо цитадель булочок.

Ми ще не встигли сісти, як з’явився Анджелус — у своїй звичній, майже королівській манері, з підносом, на якому красувалися ароматні круасани, повітряні вафлі, запечені фрукти, сир з мигдалевим медом і щось, що виглядало як маленька солодка вежа, яку шкода було їсти.

— Ваш сніданок, — злегка вклонився він. — І… питаю з обережністю: чи готова міс Селеста до сьогоднішнього уроку дипломатії?

Я з прищуром подивилася на нього, а потім перевела погляд на Райвена.

— Я офіційно подаю скаргу до Комітету із захисту прав адептів, яких цинічно експлуатують у навчальних цілях у законні вихідні.

Райвен майже поперхнувся чаєм.

— Комітету?.. Я щось пропустив? Він узагалі існує?

— Ні. Але це ще гірше! — обурилася я. — Тоді його треба створити! І я очолю комісію з розслідування порушень трудових норм серед магів-початківців!

— Тоді я вимагаю свого адвоката, — втрутився Анджелус, розставляючи тарілки. — Бо це вже звучить як повноцінна магічна профспілка.

— Додамо до статуту пункт про заборону змушувати адептів думати до другої чашки чаю, — серйозно кивнула я.

— І обов’язкові десять хвилин медитації перед лекціями, — підтримав мене Анджелус. — Зі сном. Обов’язково зі сном.

— А ще… — почала я, але Райвен підняв руку, усміхаючись.

— Якщо зараз не з’їси круасан, то жоден комітет тебе не врятує. Бо я, як ректор, особисто от-от почну лекцію… про поцілунки дипломатичного значення.

— Щось не чув я про такі лекції, мій господарю, — сказав Анджелус.

Від того, яким поглядом його нагородив Райвен мені стало дуже смішно.

— Це тому, що ти прогулював лекції з розділу “практична дипломатія”, — невимушено відповів Райвен, піднімаючи брову.

— Я, до речі, мав найвищі бали в теорії, — з гідністю зазначив Анджелус, з абсолютною серйозністю викладаючи ще одну тарілку з випічкою.

Райвен закотив очі до неба.

— Воно і видно, — засміялася я, — на практиці ви обидва потребуєте термінового донавчання.

Райвен вдав, що вражений.

— Це що ж, офіційне оголошення війни ректору?

— Ні, це протест, — сказала я з повною рішучістю, — і я як адептка Академії маю право звернутися до Комітету захисту прав адептів!