Розділ вісімнадцятий

Потяг зрушив із місця, і світ знову почав рухатися.

Я все ще відчувала, як б’ється моє серце — не в грудях, а десь у пальцях, в шиї, на зап’ясті, там, де він торкався мене. Ми мовчали, але тиша вже не здавалася незручною. Вона була… затишною. Прозорою. Наповненою змістом.

За вікном змінювалися краєвиди: темні гори, вершини яких губились у тумані; древні кам’яні мости, що висіли в повітрі, мов виткані з самого неба; селища з ліхтарями, що плавали над дахами. Магія тут не була розкішшю — вона була серцем землі, кров’ю, що пульсувала в артеріях цього світу.

— Дивись, — Райвен нахилився трохи ближче й вказав кудись у вікно. — Там, далі, буде Ар’Дала — місто, що вирізьблене всередині гори. Справжній кам’яний вулик. Печерні храми, арени, вогні, які не гаснуть навіть у найглибшій темряві.

Я з подивом вдивлялася в те, як далекі вогники почали виринати з пітьми — і дійсно, здавалося, сама гора світилася зсередини.

— Там мене навчили контролю, — тихо сказав він. — І там же я вперше відчув, що значить мати силу, яка здатна зруйнувати все, якщо ти хоча б раз моргнеш не в той момент.

Його голос став нижчим, трохи глухим, і я відчула — це спогади. Не з легких.

— А тепер? — спитала я. — Ти вже не боїшся зруйнувати щось?

— Тепер я боюсь зруйнувати одне. — Він подивився на мене, і в його погляді не було ані натяку на гру.

Я опустила очі. Це вже не просто подорож.

Це шлях, на якому я щоразу більше дізнаюся не тільки про Райвена — а й про себе поруч з ним.

Вогні Ар’Дали ставали яскравішими з кожною секундою, мов саме серце гори починало битися сильніше, відчуваючи повернення одного зі своїх дітей. Потяг повільно сповільнював хід, і разом з гулом металевих механізмів з’явився глибокий, майже сакральний звук дзвону — низький, тягучий, мов самі стіни гори вітали нас.

— Ми вийдемо в АрʼДалі, — почувся мені тихий голос Райвена, він взяв мою руку в свою. — Тут наша подорож потягом завершується.

Я підняла на нього погляд повного розчарування, бо мені хотілося продовжувати цю казкову подорож.

Він лише посміхнувся, ніби прекрасно розумів мої почуття.

— Іншим разом, — промовив він.

Коли двері вагону відчинились, мені в обличчя вдарив теплий струмінь повітря — не гарячий, але насичений кам’яним пилом, мінералами і чимось давнім. Наче повітря тут пам’ятало тисячоліття.

— Ласкаво просимо до Ар’Дали, — сказав Райвен, вийшовши на платформу, вирізьблену прямо у скелі. — Місто, де навіть камінь слухає.

Я озирнулася навколо — стіни тунелю були встелені химерними магічними візерунками, що пульсували м’яким світлом. Люди ходили мовчки, з якоюсь особливою повагою до місця, в якому перебували. Тут усе виглядало… інакше. Наче місто не просто існувало — воно жило й думало.

— Це місце навчило мене тиші, — сказав Райвен, його голос зливався з гулом стародавніх механізмів і шепотом каменю. — Тут магія тече крізь скелю, наче кров по жилах. І якщо ти досить чутлива — вона говорить до тебе.

— Воно дивне… і якесь величне, — прошепотіла я, боячись порушити атмосферу. — Наче храм.

— Це і є храм. Місто-храм. Ар’Дала колись була місцем навчання Ордену Тихих — магів, які шукали гармонію з власною силою, аби не дозволити їй знищити себе зсередини. Я був одним із них.

І тут, мов відповідаючи на його слова, з глибини аркового проходу з’явилася висока постать. Постать у простому сірому плащі, зі сріблястими обвислими рукавами, що ледь торкалися кам’яної підлоги. Капюшон приховував обличчя, але аура цієї істоти — спокійна й владна — змусила мене затамувати подих.

— Ар’Дала пам’ятає тебе, Спадкоємцю Безодні, — пролунало рівно, глибоко. — Але ти повернувся не сам.

— Учителю, — Райвен схилив голову, і в його голосі було щось таке, що я ще не чула від нього ніколи: повага. Майже — смирення. — Нам потрібна допомога.

Чесно, я була шокована до глибини душі, адже перший раз побачила, що великий лорд НоʼКсаріс перед тим кимось схиляє голову.

Монах — чи хто б він не був — підняв голову, і я вперше побачила його очі: вони були як стародавній бурштин — глибокі, мовчазні, із відблисками згаслих зірок. Навіть подумати страшно, скільки йому насправді років, і скільки всього бачили ці мудрі очі.

— Тоді нехай Ар’Дала відкриється їй, — сказав він. — Але знай: кожен, хто ступає сюди зі зв’язаною душею, побачить більше, ніж хотів би.

О, Вищі, мені здається, що я вже нічого не розумію.

Райвен тримав мене за руку і я відчувала неймовірну підтримку, що надавало мені сили.

— Чому ми тут? Це якось пов’язано з нашим прокляттям? — запитала я тихо.

Я вдихнула глибше, і серце трішки закалатало. Бо в глибині цієї гори, здається, чекала на нас не тільки тиша… але й правда.

— Довірся мені, Селесто, ти все зрозумієш, — промовив мені на вухо Райвен.

Коли ми увійшли в глибину Ар’Дали, кам’яні коридори звузилися, світло стало приглушеним, і тільки рідкісні кристали, вбудовані в стіни, мерехтіли, як зорі, що загубилися в темряві. Повітря згущувалося, наче з кожним кроком ми опускалися глибше в саме серце гори — або в саме серце істини.

Монах ішов попереду, мов тінь, мов провідник у сни. Райвен — поруч зі мною, тримаючи за руку, час від часу я ловила його погляд, але він мовчав. Мовчання тут було частиною ритуалу.

Нарешті ми зупинилися перед аркою, старшою за століття. Вона вібрувала. Не в повітрі, ні — всередині мене. Як відлуння голосу, який я колись знала, але забула. Це було дивне відчуття.

— Це Храм Відлуння, — промовив монах. — І він не потребує ні слів, ні сили. Тільки справжню суть того, хто прийшов сюди знайти те, що було забуто і втрачено.

— Селесто, тобі потрібно зайти, — тихо сказав Райвен, і відпустив мою руку. — Там ти знайдеш відповіді, як колись їх знайшов я.

Чомусь мені стало страшно в цей момент. Світ навколо, щойно теплий і наповнений його присутністю, раптово став порожнім. Холод пробігся шкірою, мов тінь щойно розбудженого страху, і оселився десь під серцем. Немов у мене вирвали щось дуже важливе — щось, що давало мені сили стояти.