Розділ шістнадцятий

Десь у Невідомості

Темний коридор пахнув сирістю і тліном. Десь угорі потріскували смолоскипи, відкидаючи мерехтливі тіні на кам’яні стіни. Тут, у глибині, панувала лише темрява — і двоє чоловіків, що стояли одне навпроти одного.

— Часу обмаль. Він починає підозрювати.

— Він завжди підозрює. Але цього разу все інакше.

— Так. Бо тепер у нього є слабке місце.

— Дівчина.

— Ти думаєш, це просто дівчина?

Пауза.

Один з чоловіків тихо засміявся.

— О, ні. Це не просто дівчина. Це його ахіллесова п’ята. І поки він сам ще цього не усвідомив — ми можемо вдарити.

— Але як? Він же…

— Навіть він не зможе захищати її завжди. А коли захоче — буде вже пізно.

— Тоді ми повинні діяти швидко.

— Так. І цього разу це він точно не виграє цю війну.

— А вона?

— Вона стане його загибеллю. Він навіть не зрозуміє цього… до останнього подиху.

Темрява здавалася ще густішою. Десь у далекому кінці коридору почулося шурхотіння— можливо, лише щури. А можливо, щось гірше.

Чоловіки обмінялися останніми поглядами і розчинилися в темряві.

****

Я прийшла в спальню і безсило опустилася на край ліжка. Що мені робити весь вечір? Може мені вмовити Райвена повернути мене в Академію? Хоча… чи справді я цього хочу?

Чомусь я сама боялася того, що мені почне подобатись бути поряд з ним…

Я стиснула пальці, відчуваючи, як серце вибиває шалену дріб. Чому воно так гупає щоразу, коли я думаю про нього? Це… неправильно.

Я згадала своє життя. Свій дім, свою сім’ю. А окремо мачуху, яка горіла бажанням продати мене. Свій статус.

Ми з ним з різних світів.

Невже такі, як він, можуть бути з такими, як я?

Принц Асая.

Чоловік, який міг би одружитися з будь-якою знатною жінкою, укласти вигідний союз, стати ще могутнішим (хоча куди вже більше!).

Такі чоловіки не бігають за простими адептками.

Не обіймають, щоб заспокоїти.

Не дивляться так… так, наче їм подобається кожна твоя божевільна витівка.

Не сміються з кожного жарту.

Я провела кінчиками пальців по зап’ястку, і коли подивилася — Аль-Хе знову проявилася. Чітка, немов вирізьблена на шкірі. Тимчасовий ефект зник і я знову бачу татуювання.

Але якщо б не ця мітка…

Я закусила губу.

Якщо б не Аль-Хе, він би одружився з Ліле.

Мої легені стиснуло, наче їх стягнули залізними лещатами.

Я бачила її очі. Бачила, як вона дивилася на нього.

Вона його любила. Він був її сенсом. Її життям.

А він любив?..

Мене накрила хвиля паніки.

Невже я… просто забрала в неї те, що належало їй?

Ця думка вдарила, як лезо. Гостро. Болісно.

Я різко сіла на ліжку, схопившись за ліве зап’ястя. Я ковтнула повітря, змушуючи себе дихати рівно.

Це просто мітка. Просто збіг. Просто…

Ох, якби ж воно було просто!

Мітка горіла. Не фізично — ні, але я відчувала її. Це був не звичайний магічний знак. Щось більше. Щось живе.

Книга Імен.

Ця думка пронизала мене блискавкою. Вона — це відповідь. Але чому вона обрала мене? Що означає бути її хранителькою? Чому її так боялися, що знищили всі інші екземпляри? І чи взагалі боялися?

Влада над демонами.

Я пригадала слова Райвена.

Але яка влада?

В голові ніби прояснюється…

А якщо Аль-Хе і є ця влада?

Я відчула, як по спині пробігли мурашки.

Ні… Це ж лише обряд пошуку Істинного, правда? Але якщо це тільки це, чому мене так лякає ця думка?

І тоді спогади почали спадати на мене, один за одним.

Лекції леді Розалі. Обряд Істинного.

Магія поглинання.

Техніка Анахеє.

А якщо… якщо ці дві речі можна поєднати? І якщо дійсно їх поєднали?

Але ж мітку Істинного наклав Бог Долі?

Серце забилось ще швидше.

Що тоді може вийти?

І тут мене пронизало ще гірше усвідомлення.

Райвен щось точно знає і приховує.

Аль-Хе з’явилася у нього пізніше.

У мене — теж пізніше.

Але ж… звичайно, нитка між Істинними проявляється раніше! А в чому взагалі різниця між міткою і ниткою?

Все, моя голова зараза вибухне! Мені терміново потрібна леді Розалі, я впевнена, що вона знає різницю…

Я затримала подих. А якщо…

Стук у двері.

Різкий.

Я здригнулася, серце мало не вистрибнуло з грудей.

Хтось вирвав мене з цього вихору думок.

Я повільно підняла голову, вдивляючись у двері.

Я не одразу зважилася підвестися.

Стук повторився, цього разу легший, майже грайливий.

— Відчиняй, рідна, поки я не почав ламати двері, — долинув знайомий голос.

Я різко видихнула.

Спокійно, Селесто, але чомусь я все ще перебувала у своїх невеселих думках.

Я підійшла до дверей. Чомусь було відчуття, що як тільки я відчиню, то відкрию не лише двері, а й щось більше.

Відступати пізно.

Я відчинила.

Райвен стояв, недбало спершись плечем об одвірок. На ньому був темний одяг, але не офіційний. Щось більше схоже на мандрівний плащ із широким коміром, легка сорочка, розстібнута на кілька ґудзиків. Волосся трохи скуйовджене, ще вологе після душу, а в очах — знайомий хитрий блиск.

— Одягайся, ідемо.

Я кліпнула.

— Куди?

— У Раванор.

Я застигла.

— Що?

Його усмішка стала ширшою, в очах з’явився знайомий хижий блиск.

— Селесто, ти ж напевно чула про столицю Темної Імперії?

— Ну… так.

— Тоді тобі буде цікаво.

Я мружу очі.

— Чекай. Ти жартуєш?

— Ні. — Він нахиляє голову, і пасма темного волосся спадають йому на лоба. — Мій маєток знаходиться на околицях Раванора. Я хочу показати тобі місто, в якому виріс.

Я автоматично повторюю за ним:

— Ви тут виросли?

Його брови злісно смикаються.

— Ти, — поправляє він мене, сміючись.

Я морщусь.

— А ти думала, що я звідки?

— Ну, ти ж демон…

Райвен театрально закочує очі.

— Ні, рідна, я напівдемон. І ріс я в Асаї.