Розділ девʼятий

Ні, Академія не просто гуділа — вона вирувала, розривалася від емоцій. У коридорах, в їдальні, навіть у тиші бібліотеки — всюди лише одна тема. Одні перешіптувалися з круглими від шоку очима, інші відкрито заявляли: у магістрів не було жодного шансу. Це був урок. Жорстокий, беззаперечний, але справедливий. Для тих, хто роками вважав себе богами.

— Ви бачили, що він зробив із магістром Санті? — шепотіла одна з адепток, стискаючи амулет на шиї. — Він навіть не зрушив з місця! Просто… просто зупинив закляття, наче це був вітер!

— А магістр Оньє? — долинув інший голос. — Ви бачили його обличчя? Він виглядав так, ніби зараз знепритомніє!

— І він справді дозволив себе отруїти?! Це ж… — хтось урвався, не знаходячи слів.

Я, Алек і Амелія сиділи в столовій Академії і обговорювали подію.

— А я б задоволенням взяв би в нього пару уроків, — широко посміхнувся Алек.

— Ти жартуєш? — Лія виглядала дуже схвильованою. — Ти бачив, який небезпечний наш ректор?!

— Ну, саме тому й хочу. Ти уявляєш, якими ми станемо після таких тренувань? — Алек зробив широкий жест руками. — Я бачу це так: урок перший — як вижити після удару ректора. Урок другий — як не дати йому вдарити тебе вдруге.

— А урок третій? — я пирхнула.

— Як воскреснути після другого уроку, — додала Амелія, закотивши очі.

— Ха-ха, дуже смішно, — Алек зробив вигляд, що образився. — Але ж погодьтеся, тепер всі знають, що з ректором краще тримати субординацію.

— Знаємо, — я похитала головою. — І деякі тепер десять разів подумають, перш ніж просити у ректора про підвищення.

— Точно! — Алек розсміявся. — Бо наступна скарга може закінчитися “дружнім” спарингом із ректором.

Амелія зітхнула й похитала головою:

— Якщо ти так прагнеш пригод, Алеку, то просто попроси ректора відправити тебе на практику в Безодню.

Алек замислився. 
Ми тоді навіть подумати не могли, як швидко слова Амелії стануть реальністю. 

— А це ідея…

— НІ! — одночасно вигукнули ми з Амелією.

Він зробив вигляд, що образився.

— Дух загартовується лише через випробування і практику.

— До речі ви чули про зникнення першокурсниці? — запитала я те, що мучило мене останні дні. — Її знайшли мертвою, вчора мені сказала леді Лісбет.

Алек і Лія ці дні насолоджувались своїми стосунками, тому я вирішила не нагнітати.

— І ти лише зараз про це говориш?! — очі Лії були переляканими.

— Вибач, що не зіпсувала вам романтичну ідилію новиною про вбивство, — я знизала плечима.

— Це жахливо… — Лія стиснула ложку так сильно, що, здається, могла її зігнути.

— Що відомо? — Алек миттєво посерйознішав.

— Майже нічого. Леді Лісбет сказала, що її тіло знайшли неподалік Академії. Сильно понівечене. Але найгірше — вона зникла, навіть не покидаючи територію. Пан Ране перевіряв — жодних записів про її вихід немає.

— Вбивця проник всередину? — припустила Лія.

— І його не засікли охоронні закляття Академії? — Алек похитав головою. — Це неможливо.

У мене всередині похолоділо. Думка, що спала мені на думку, була надто моторошною.

— А якщо її вивели порталом? Згадайте, коли ми викликали ректора… Він з’явився через свій вогняний портал, і жодне захисне закляття не спрацювало.

Запала тиша.

— Ти хочеш сказати, що ректор… — Амелія замовкла, не наважуючись договорити.

— Я нічого не стверджую, — я ковтнула сухість у горлі. — Але вона зникла в той день, коли він з’явився вперше.

Магічний голос Генріетти різко прорізав повітря:

«Адептка Селеста Вейр викликається до ректора».

Я похолола.

Алек і Амелія синхронно перевели на мене погляди.

— Напевно, через вандалізм… — спробував припустити Алек, але звучало це не надто переконливо.

— Вибач, — тихо сказала Амелія.

— Все нормально, — я глибоко вдихнула. — Але дізнайтесь усе, що можете про цю першокурсницю. Де вона навчалася, з ким дружила… У мене відчуття, що це якось пов’язано зі мною.

— Чому ти так думаєш? — Алек звузив очі.

— Мій ритуал… — я стиснула кулаки.

Алек і Амелія переглянулись, але заперечувати не стали.

— Добре, — сказав Алек. — Ми з’ясуємо все, що зможемо.

Я кивнула і, перш ніж встигла передумати, піднялася зі свого місця. Час йти до ректора.

Йдучи коридорами Академії, я не могла позбутися гнітючої думки:

«А що, якщо це він? Якщо це його рук справа?»

І головне — для чого?

Якщо ректор справді причетний, який у цьому сенс? Навіщо спершу викрадати, а потім убивати та ще й викидати тіло неподалік Академії, ректором якої ти став?

Ця думка впивалася в мозок, мов голка. Я намагалася знайти логіку, хоча пазл ніяк не складався, адже для чого темному лорду так себе підставляти.

Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Я ловила на собі погляди адептів. Деякі з них не соромилися.

Хтось дивився зі співчуттям — мовляв, не хотіли б опинитися на моєму місці.

Хтось — із цікавістю. Я точно знала, що їм було цікаво, чому мене знову викликає ректор.

А хтось… Хтось зловтішався.

— Що, Вейр, відрахували? — пролунав знайомий глузливий голос. — Нарешті в Академії на одного лузера стане менше.

Я різко зупинилася. Переді мною стояла моя дорога одногрупниця Кріс ЛаʼДеліо.

Широко посміхнувшись, хоча, каюсь, мені дуже хотілося плюнути їй в її єхидне обличчя, але я стрималась.

— Ти щось конкретне хотіла? — мій голос був дуже милим. — Може хочеш зі мною до ректора?

Знаю, що її бісить така манера, бо Кріс була з того типу, який харчується емоціями. І чим більше хтось лишався вразливим до її слів, тим більше їй це подобалось. Але, ні, я не намірена була давати їй владу над собою!

— Ні, я до Райвена пізніше піду, — сказала вона таким тоном, що мені аж смішно стало.

— Райвена? То ти вже з ректором на -ти?

Кріс поправила свій вражаючий бюст.

— Тільки ще таким обірванкам я не розповідала про свої стосунки з Райвеном.

Я ледь не закотила очі.