Розділ восьмий

Ми вийшли з порталу в невеличку, але напрочуд затишну ресторацію. Тут не було зайвої метушні чи галасу, який часто наповнює такі місця. Лише приглушене світло настінних ліхтарів, що відкидало м’які відблиски на темні дубові панелі стін.

У повітрі витав теплий аромат спецій, меду й ванілі, змішаний із легким відтінком обпаленого дерева — десь у глибині зали потріскував справжній камін. Маленькі круглі столики були вкриті темно-вишневими скатертинами, а на кожному стояла невеличка кришталево-прозора лампа, що світилася м’яким золотистим світлом.

Заклад був майже порожній — лише кілька відвідувачів тихо розмовляли за дальніми столиками, їхні голоси звучали приглушено, ніби це місце саме змушувало говорити пошепки. Десь у кутку грала некваплива, спокійна мелодія струнного інструмента, додаючи ще більше чарівності атмосфері.

До нас підступив метр-хранитель – високий чоловік у бездоганно підігнаному темному вбранні. Його очі світилися ледь помітним сріблястим відблиском, а голос був спокійним, але сповненим внутрішньої сили.

— Ласкаво просимо до «Міражу Етерії».

Метр повів нас у глибину зали, де, наче в окремому світі, стояв невеликий круглий столик біля високого вікна. За склом розкинулося нічне місто, залите мерехтливим сяйвом магічних ліхтарів. Вони висіли у повітрі, наче світлячки, пульсуючи м’яким золотистим світлом, що то згасало, то розгоралось знову.

— Ваш стіл, — з легкою поклоном сказав метр-хранитель, жестом запрошуючи нас сісти.

Лорд-ректор спокійно відсунув для мене стілець, і я, трохи збентежена такою ввічливістю, обережно сіла. Він не поспішав, дочекався, поки я зручно вмощуся, і лише після цього зайняв місце навпроти, рухаючись з невимушеною грацією, яка здавалася йому природною.

Його погляд м’яко ковзнув по мені, ніби оцінюючи мою реакцію, а потім з легким, ледь помітним усміхом спрямував увагу на метр-хранителя, що терпляче чекав на замовлення.

— Нам, будь ласка, чай «Опівнічний нектар» і щось із вашої особливої випічки. Нехай це буде… щось із карамеллю та мигдалем.

Метр-хранитель ледь кивнув, і за мить у повітрі повіяло ледве вловимим ароматом пряного жасмину та медових ноток — ніби сам заклад уже знав, що саме принесуть до столу.

Я зацікавлено підвела погляд. «Опівнічний нектар» — що це за чай? Назва звучала чарівно, майже як заклинання.

— Думаю, вам сподобається, — сказав так, ніби прочитав думки.

Я подивилася на чоловіка навпроти, і серце тривожно завмерло.

Принц Райвен Даккаріон Но’Ксаріс сидів спокійно, впевнено, ніби це була звична для нього сцена — затишна ресторація, приглушене світло, чай із загадковою назвою. Але для мене…

Я кліпнула, намагаючись переконати себе, що це не сон. Що я справді тут, а навпроти мене — наймогутніший маг сучасності. Мій ректор.

Це було схоже на вигадку, на один із тих снів, де межа між реальністю й фантазією стирається, навіть не намагаючись їх осягнути.

Я вдихнула глибше, та повітря здавалося солодким, насиченим ароматами ванілі й прянощів, немов сама атмосфера намагалася заколисати мене.

— Адептко Вейр, ви так дивно на мене дивитесь — в його голосі звучала тінь розваги.

Я стиснула пальці, щоб не видати своєї збентеженості.

— Просто… Не можу повірити.

— У що саме? — він склав руки на столі, спостерігаючи за мною з прихованим інтересом.

Я зітхнула.

— У все це. У те, що сиджу тут із вами. Що ви запросили мене на чай. Що ми взагалі ведемо цю розмову. Може це сон?

На мить запала тиша. Лише тихий шепіт музики десь у кутку й м’яке світло, що грало на його темному одязі.

Метр-хранитель подав нам наше замовлення, і вже за мить у повітрі повіяло ароматом пряного жасмину, змішаного з ніжними медовими нотками. Я взяла у руки тонку порцелянову чашку, яка була гарячою, і з її глибини здіймалася легка, майже прозора пара. Мені треба було відволіктися від цих думок!

Поруч, на вишуканій керамічній тарілці, лежала випічка, що більше скидалася на витвір мистецтва, ніж на десерт. Золотиста скоринка, злегка карамелізована, мерехтіла в світлі магічних ліхтарів, а зверху мереживним візерунком лежав смажений мигдаль, скріплений тонкими нитками тягучої карамелі. Ледь торкнувшись її виделкою, я почула м’який тріск — знак того, що всередині на мене чекає ніжне тісто з насиченим горіховим смаком.

Лорд-ректор спокійно спостерігав за мною, а потім, ледь помітно всміхнувшись, нахилився ближче.

— Ти все ще думаєш, що це сон? — його голос був низький, і від цього по спині пробігли мурахи.

Я стиснула пальці на чашці, намагаючись не видати, як сильно на мене впливають його слова.

— Ну… можливо, — я відвела погляд. — Хоча в моїх снах зазвичай лорди-ректори не запрошують мене на чай.

— О, цікаво… А що ж вони тоді роблять у твоїх снах? — він спирався ліктем на стіл, уважно вдивляючись у моє обличчя.

Я мало не захлинулася чаєм.

— Не те, про що ви подумали!

Він тихо засміявся, цей звук був глибокий і розслаблений, як оксамитова тінь.

— А про що я подумав? — Його губи ледь смикнулися в усмішці.

Він певно знущається?

— Та, звісно… — я скептично глянула на нього.

Ректор НоʼКсаріс підняв чашку до губ і неквапливо зробив ковток, а потім подивився на мене поверх її краю.

— Хочеш перевірити, сон це чи ні?

Я кліпнула.

— Тобто?

Він поставив чашку на стіл, не зводячи з мене погляду, а потім повільно нахилився ближче, скорочуючи відстань між нами.

— Ти ж знаєш, як перевіряють, чи сплять? — його голос став тихішим, майже шовковим, і від нього по шкірі побігли мурашки.

— Як? — мені довелося докласти зусиль, щоб не відхилитися назад.

— Болем… або насолодою. — Він ледь усміхнувся, знову спостерігаючи за моєю реакцією, ніби це була гра, правила якої знав лише він.

Я зробила різкий ковток чаю, намагаючись приховати те, як серце відбиває шалену мелодію.

— Ви пропонуєте мене вщипнути?

— Варіант, звісно, цікавий… але я мав на увазі щось інше. — Його пальці ледь торкнулися моєї руки, і цей невинний дотик викликав справжню бурю всередині, а мітка на запʼясті знову відгукнулася легкою біллю.