Розділ 8.

«Більшість благих намірів

закінчується благим матом»

І ось стою я біля цього говенького болотця і збираюся тупотіти на схід. Тринадцятий звалив на розвідку, кинувши мене.  Але він має рацію в одному – треба вибиратися. "Яскравіше гори, яскравіше грай, давай - давай", - заспівала я і пішла заданим курсом.

Пафнутию легко було говорити – тупай на схід. Я то звичайно тупала, але модельні човники - не найкраще взуття для прогулянок лісом, тим більше по такому непролазному. Добре хоч зазначений курс відводив мене від болотця.  Все б нічого, але стала набридати мошка, застосувала простеньке заклинання по відгону всякої дрібної літаючої тварі, і стало легше. Ні, у магії є свої плюси, а не лише біль голови. Тим часом сонце хилилося до горизонту. Адже в лісі як - наче світлий день, а потім - бац і стемніло. У лісі взагалі рано темніє. А тут ще небо почало затягувати хмарами. Через годину мого просування почав накрапувати дощик. Так, скажу я вам, - залишки весільної сукні виглядають у сутінковому лісі не лише епатажно, а й абсолютно непридатно.   Було страшно, мерзлякувато, хотілося в тепло. Я вже була практично згодна повернутися до йокаю. Принаймні, його чарівну ванну я згадуватиму довго.  Темніло швидко. Щоб було не так страшно почала співати пісні на все горло.  Ось даремно я це зробила.

З боку кущів, що щільно ростуть, раптом почувся рев і тріск. Завмерши, я з жахом спостерігала за появу з них великої ведмежої морди. Щоб тебе, ще один перевертень за мною завітав, ось чого мені мовчки те не йшлося, може б і не почув як я на волю пробираюся

- Ну, і чого ти обернувся? Налякати мене вирішив? Так мене вже четвертий день лякають і вампірами, і екаями, так що ти не перший. І нікуди я з тобою не піду! - І дивилася ведмедеві прямо в очі.

 Очі були маленькі і якось підозріло наливались кров'ю. Саме наливались, а не ставали червоними – як у перевертнів.   Ведмідь хрюкнув, ревнув і попрямував до мене. Повільно, клишоного перебираючи передніми лапами. Зупинився, принюхався, мотнув головою у бік кущів, і я побачила там ведмежа. Мамаааа! Це справжня ведмедиця.  І ми побігли, я петляла між деревами, як заєць, а ця волохата туша практично мене наздоганяла. Ну чому я не приділяла час фізкультурі? А-а-а-а-а, відчепись, я тікаю, повернися до дітей. Мав рацію мій фізкультурник, коли казав, що моя нелюбов до фізкультури до добра мене не доведе.  Ведмедиця скорочувала дистанцію. І я наважилася на подвиг - підстрибнувши, підтягнулася на дерево і полізла вгору. Ви колись лазили на сосну?  От і я не лазила, але було страшно. Найгірше, що ведмедиця теж полізла.    Якби мене бачив наш фізкультурник – у мене б за підйом канатом стояла б тверда п'ятірка, на всі роки навчання в школі.  На жаль, залік був би й у ведмедиці. Вона ревла і піднімалася за мною. Якоїсь миті, підніматися стало нікуди, я бовталася практично на вершині сосни.  Правда звіра теж не піднімалася вище.І я почала вести переговори

- Ну, ось скажи, чого ти за мною погналася? Спів мій не сподобався? Ти ж дітей покинула, може, повернешся?

Ведмедиця невдоволено заревіла і спробувала дістати мене лапою. Ех, була-не була, і я зібравши залишки своєї магічної енергії сформувала силову кульку і шпурнула в ведмедицю. Вийшло не сильно, але відчутно неприємно. Звірюка заревіла, завмерла на кілька хвилин і почала спускатися. Я не вірила у своє щастя.  Сил залишалося тільки міцніше обійняти стовбур і чекати. Ведмедиця, ще якийсь час потопталася поряд із деревом і потопала до родини.   Я ж зображала флюгер на вершині дерева, під поривами вітру, що посилюються.  Сидіти на дереві було незручно та холодно, та й розуміла, що довго я тут не протягну. А ось спуститись було страшно.  І тут мене заманило якесь світло.  Кілометрах за два явно горіло світло.  Світло, люди, тепло, їжа, гаряча вода!  І я, забувши про ведмедицю, почала спускатися вниз. Якщо вам скажуть, що на дерево важко залазити – то повірте – брешуть. Спускатись важче. Тим більше, по сосні, з її шорсткою корою, з сосновим клеєм. Спуск зайняв хвилин тридцять.  Трофеями на сосні залишилися шматки мого вбрання. Як я виглядала збоку, навіть не замислювалася.   Прикинувши в який бік треба йти, я рушила до мети. І начхати, якщо це не на схід. Я так рятувалась від ведмедиці, що давно втратила правильний напрямок. Зрештою, на мені браслет – маячок, кіт знайде не до ранку так до завтрашнього вечора.  Йти нічним лісом, то ще задоволення, тим більше, дощ почав посилюватися і вгорі почало гуркотіти. Скільки йшла не знаю, мені здалося вічність.   Але будь-який шлях має кінець, і мені пощастило, я вийшла до джерела світла.

На галявині стояв рубаний будинок.Точніше не так, я в темряві уткнулася в паркан, високий, що складається з неотесаних колод.  І пішла вздовж нього. Повернувши за кут виявила хвіртку, прорізану у міцних воротах. Але її було закрито. Будинок стояв на відстані, теж з колод, схожий на стилізовану хату, такими зараз роблять мисливські займочки. Але тут було ціле господарство. Це я виявила сидячи на огорожі, на яку видерлася після численних падінь.  Перевалившись на подвір'я, потупала до будинку. Ну не виженуть же мене в дощ. Повинне бути елементарне людинолюбство. Скажу – заблукала, відстала від групи ролевиків – треба ж якось пояснювати свій одяг, вірніше те, що від нього залишилося. Піднявшись на широкий ґанок під міцним навісом, зібралася стукати у двері, і тут на моє плече лягла чиясь рука. Зойкнувши, я обернулася і закричала. У мене за спиною стояв жах у накидці з капюшоном.

Обличчя чи не було, чи воно було приховано капюшоном. Жах був величезного зросту, я доходила йому до середини грудей.  В цей момент блиснула блискавка і гримнуло так, що я заверещала, і утримувала вереск на одному подиху. Подітися було нікуди – за спиною двері, переді мною – жах. Жах ривком притягнув мене до себе, відчинив двері, вштовхнув мене в освітлені сіни і зачинивши двері, зайшов сам.   Різким жестом скинув каптур військової накидки і я побачила худорлявого чоловіка. Каштанове волосся до плечей було вологим і злегка завивалося на кінцях. Прямий ніс із ледь помітною горбинкою, бурштинові очі, важке підборіддя, вузькі губи. Назвати красенем не можна, але від нього віяло тим, що зараз називають харизмою.