Розділ 4.

«Мешканці метеорита з жахом

спостерігали наближення Челябінська»

          Виглянувши в коридор, зрозуміла, що під дверима ніхто не чатує. Подивилася праворуч і ліворуч, вибираючи, куди рухатися. Праворуч коридор упирався у завішене вікно, було двоє дверей.

        Ліворуч коридор був довшим і робив поворот. Наспівуючи «Нормальні герої завжди йдуть в обхід», обрала «курс ліворуч».

        Уздовж коридору розташовувалися двері, сам коридор був темним, освітлювався, знову ж таки, свічками, стіни та підлога були ніби витесані всередині скелі. Повернувши, опинилася на невеликому майданчику, знову ж таки, із завішаними вікнами. От же ж! Навіть не зрозумієш, на якому поверсі перебуваєш і що за стінами.   Майданчик,   якщо його можна так назвати, закінчувався сходами, що вели вниз. Ага, значить, замуровали мене демони у високій вежі. Ну-ну. Почала спускатися, і, судячи зі сходів, вежа не така вже й висока.  Навіть прикро стало.  Романтики — мінімум. Спустившись на поверх, зрозуміла, що й тут такий самий принцип планування. Звично зайшовши за ріг, потрапила не в довгий коридор, а у великий зал, заставлений знову ж таки полицями з книжками, кріслами, отоманками та столиками. В одному з крісел сидів Ніколь, тримаючи в руках келих, дуже схожий на кришталевий, з чимось темним. Поруч на столику був графіном, наповнений такою ж рідиною. Коли я з'явилася, новоспечений наречений навіть не подумав встати. Просто з цікавістю розглядав мене. Ах так, га? Підійшовши до нього, відібрала у здивованого Нікола келих, принюхалася і повернула річ господарю.

       - Коньячком балуємося? Ну-ну! На радощах чи горе заливаємо? А тобі не казали, що пити наодинці — це прямий шлях до алкоголізму?

          Очі нареченого збільшилися і стали схожими на невеликі блюдця.

          - Ти справді не боїшся? Потрапила в клан до вампірів і анітрохи не страшно?

          - А чого мені боятися? Ви ж мене не як головну страву до обіднього столу сюди притягли. Тут хтось говорив про весілля.  Тож єдине, що мені загрожує, — це залишитися незадоволеною весільною сукнею та прикрасами. – Я вмостилася у крісло, що стояло по той бік від столика. Подумала, чи не сьорбнути й мені з горя, і не сьорбнула. Пристойні дівчата на виданні коньяк не хлюпають, хоч би він був тричі вірменським.

           Нікол схопився і почав виступувати переді мною.

          - Це все, що тебе хвилює? Сукня та прикраси?

          - Ну так, а що ще має хвилювати наречену перед весіллям. А, ну так, Тебе ж ще треба представити моїм батькам. Коли вирушимо?

         Вампір непомітно швидко опинився за спинкою мого крісла, нахилився до мене і втягнув повітря.

         - Ммммм, як смачно ти пахнеш, яка в тебе група крові, кажеш?

         - Четверта, - автоматично відповіла я, - що? Яка кров? Мені твоя матуся обіцяла не кусатися! Ви ж цивілізовані нині! Тож не треба мене залякувати!

Нікол розреготався.

- Та годі, тебе залякувати, собі дорожче, он як брата ганяла.

- До речі, про твого брата — як він потрапив до моєї кімнати? Що за проходження стін?Це що, я сплю, а до мене в закрите приміщення хто-завгодно може зайти?

Нікол насупився:

- Не хвилюйся, така поведінка з його боку більше не повториться.  Бачити тебе в спальні можу тільки я.

- Хвилинку, що означає бачити в спальні? Я дівчина суворих правил і до весілля ні-ні.

І тут я завмерла, згадавши, у якому вигляді мене доставили до замку, або де вони тут живуть.

— Ах, ти ж, та я, та як ти посмів!

Нікол здивовано підняв брови.

— Ти про що, моя дорогоцінна?

- Як це про що? Як ти посмів мене в такому вигляді сюди притягнути? Ти, безсоромний, увірвався в мою спальню у мене вдома, і привів мене сюди в тому, у чому мама народила!  Ти щось чув про правила пристойності?

- Про правила пристойності ми б говорили, якби я тебе переодягав! — огризнувся Ніколь. — А так я просто взяв тебе разом із ковдрою, переніс і поклав, зауваж, не розкриваючи, у ліжко! Усе було б інакше, якби ти вдень одразу погодилася піти зі мною. І красти тебе не довелося б. Усе одно буде весілля та ініціація тебе як частини нашого роду.

«Ага, як би не так, — подумала я, — погано ти мене знаєш, ти ще попросиш Пафнутія мене забрати, або я буду не я, і О'Генрі не мій улюблений письменник»...

Але залишила свої думки при собі.

- Скажи, а хіба наш шлюб настільки неминучий? Пафнутій казав, що наречених буде багато, і в мене буде вибір.

- Вибору в тебе, моя дорогоцінна, немає, - засміявся вампір. Я тебе викрав, і тепер ти моя власність. Звичайно, мене засудять, але ти той приз, заради якого можна пережити все.

Я розгубилася — чи пишатися своєю так званою цінністю, чи впадати у зневіру від безвиході. Вирішила тягнути час, тягнути, наскільки це буде можливо.  І якомога більше й частіше вередувати, щоб знали, яку цінність здобули.

- Ну, якщо я не маю вибору, то давай, розповідай про себе, клан, побут, звичаї, бо, сам розумієш, я якось пропустила це у своїй освіті. Мене ж як лікаря і як травницю готували.