Розділ 3.

«- Чому ти погано ставишся до людей навколо?

                                                         - А нафіга вони мене оточили? »

         Голова розколювалася, і трохи нудило. Але ж із вечора нічого такого.  Я в принципі мало п'ю, а в ситуації, що склалася, взагалі практично тверезна.  Насилу розплющивши очі, я одразу широко їх розкрила і різко підхопилася на ліжку. Головний біль віддався серією ударів, шлунок зрадливо рушив у бік горла.   Ще раз обвела очима навколо. Спальня точно не моя. І ліжко не моє, і не люблю я спати на шовкових простирадлах, а вони якраз шовкові, яскраво-червоного кольору.  Зі звичного мені — лише моя рідна ковдра, в яку я була частково загорнута.

       Треба сказати, що спати я люблю голяка. Минула ніч не була винятком, і дати чітку відповідь, як я опинилася в незнайомій кімнаті в одній ковдрі, я не могла. Стогнучи, я сповзла з ліжка, загорнувшись у ковдру, і почала оглядати територію. А подивитися було на що. Кімната була великою, у центрі під балдахіном ліжко, з якого я щойно героїчно зісковзнула.  Масивне, на гнутих ніжках, воно височіло пам'ятником меблевому мистецтву.  Дивно, але кімнату освітлювали звичайні свічки, закріплені на численних канделябрах. Уздовж двох стін, що утворювали кут, розташовувалися трюмо, два крісла та невеликий столик. Ще одна стіна, судячи з закритих штор, мала вікна, але коли я їх відсунула, виявилося, що вони зачинені віконницями ззовні. Ще одна стіна була повністю закрита книжковими полицями, винятком були лише вбудовані в них двері, за ручку яких я й потягнула.  Двері були зачинені. Яка прикро! Зі злості я штовхнула її ногою. Двері виявилися не лише зачинені, а й злісно тверді. Зашипівши, я зістрибнула на здоровій нозі в бік крісел.  Плюхнувшись у крісло, я ще раз оглянула кімнату, нічого нового для себе не побачила і прийняла єдине рішення — чекати на розвиток подій.

         Не люблю чекати та наздоганяти. Сидячи в кріслі, я розмірковувала про господарів апартаментів, в яких була гостею мимоволі. Ось як, обставивши та оформивши кімнату, можна було забути про килими, ну або хоча б килимок біля крісел. На кам'яній підлозі босі ноги швидко замерзли. Довелося замінити, на мій погляд, величну позу на таку, що гріє ноги — я просто підібгала ноги під себе і згорнулася калачиком, адже крісло було широким.  Крім усього іншого, хотілося в туалет.

        Раптом почулося якесь скрегіт, і просто зі стіни на мене почало насуватися щось у якомусь білому балахоні, воно вило і простягало до мене рученята з довгими нігтями. У туалет захотілося в рази сильніше.

       - Хто ти? — тільки й змогла прошепотіти я.

      - Я твій жах, що повстав із мертвих, прийшов забрати твою душу!!! – завило щось і повільно почало наближатися.

       Коли я навчалася в медичному інституті, я твердо знала незаперечні факти: перший — усі ми колись помремо, другий — з могил не повертаються, якщо лікар сказав у морг, то значить у морг, і третій — треба ретельно мити руки і все, що ти кладеш у рот, щоб не опинитися по той бік раніше, ніж слід. Тому, прихопивши канделябр, що стояв на столику біля крісел, я кинулася назустріч прибульцю.

        Такої реакції від мене явно не очікували, що дало мені кілька секунд фори.  Шмагнувши по імовірній голові канделябром, я пояснила:

       - Якщо ти мертвий, то маєш лежати в могилі, і нема чого швендяти спальнями незаміжніх дівчат.

       Щось від несподіванки закричало і замахало рученями. Для впевненості я ще кілька разів додала канделябром, вогонь свічок перекинувся на балахон, і відвідувач рвонув від мене. Побачивши, «що наші перемагають», я кинулася наздоганяти, намагаючись відоварити канделябром.   Під крики, як його, так і мої, ми набігали кілька кіл по кімнаті, і тут відчинилися двері кімнати, і в неї, якось надто швидко, увірвалися висока худа жінка невизначеного віку в дивному вбранні та вчорашній Нікол. Щось, завиваючи, забилося між кріслами й обмацувало себе, гасячи тканину балахона, що тліла.

       Я в позі мами-Вітчизни, тільки замість меча – канделябр, завмерла посеред кімнати.

      - Вай-мей, дитинко, ти прокинулася? Чому шумиш? Що трапилося? Ти постав канделябр, не треба шуміти! — красивим грудним голосом звернулася до мене жінка.

       Руку то я опустила, але з канделябром, що став мені рідним, розлучатися не поспішала. Похмуро глянувши на тих, хто прийшов, запитала:

        - Я, звичайно, перепрошую, але не підкажете, як пройти до кімнати для дівчат? У мене надзвичайна потреба.

        Приголомшений Нікол пробурмотів щось незрозуміле, а от жінка жваво підскочила до книжкових полиць, на щось натиснула, і відчинилися ще одні двері, що вели до такої потрібної мені кімнати.

          - Люба, не нервуй, іди сюди, ми на тебе почекаємо.

         Притримуючи ковдру, я гордо пройшла в зазначеному напрямку і зачинила за собою двері. Ванна кімната та санвузол були цілком сучасними, що дуже не в'язалося з кімнатою, у якій я прокинулася.  Хтось нещодавно намагався стрібувати мою душу, ага, зараз, фіг би він її знайшов, моя явно жила під сечовим міхуром, бо на душі одразу стало легко-легко.  Я подобріла і вирішила не дрібничати, і якщо мене сюди затягли без дозволу, то нехай почекають, поки я прийму душ. Понюхавши шампуні та гелі, вибрала ті, що мені сподобалися, і, муркочучи улюблену пісню, віддалася струменям води.  «І буде тепло, і буде світло, нехай навіть снігом усе заметло...» І тут хтось нетерплячий постукав у двері.