Розділ 1.

Вчитель: Діти, запишіть пропозицію:

"Риба сиділа на дереві".

Учень: Хіба риби сидять на деревах?

Вчитель: Ну... То була божевільна риба. [1]

А починалося все казково. Але про все по черзі.

Звати мене Василиса Васіна, і зрозуміло, що з такими ім'ям та прізвищем інакше як Васею або, в кращому разі, Васюнчиком мене років із трьох ніхто не називав.

Винятком була лише бабуся по маминій лінії.

Вона завжди й за будь-яких обставин називала мене Василисонькою.

Мої батьки були лікарями-епідеміологами. Якщо на початку мого життєвого шляху вони працювали в інституті й майже постійно були поруч, то після моїх п'ятнадцяти років, підписавши контракт із міжнародною організацією, почали мандрувати світом, рятуючи людство від хвороб із назвами, які не те що вимовити — уявити складно.

Відтоді ми з бабусею Машею жили удвох.

Дев'ять місяців на рік — у місті, поки тривало навчання в школі, а потім і в університеті. І три чарівні місяці — в бабусиному будинку в лісі.

Хоча будинком це назвати було важко. Швидше хутором.

Стояв він посеред лісу, за п'ять кілометрів від села Клинового. З осені до весни в хаті жили мисливці, перетворюючи її на своєрідну базу. А коли приїздили ми, любителі полювання переселялися до невеликого літнього будиночка для гостей, а ми з бабусею урочисто займали головний дім — стару рублену хату зі скрипучими підлогами, великою піччю та загадковим горищем, де завжди знаходилося щось цікаве.

Мисливці охоче брали мене із собою до лісу, і вже за два роки я цілком пристойно стріляла.

Хоча найбільше мені подобалося збирати з бабусею трави та коріння. У селі її позаочі називали відункою. І через відлюдний спосіб життя на хуторі, і через дивовижне вміння лікувати травами.

Коли постало питання, куди вступати після школи, вибору в мене фактично не було. Медичний університет маячив на горизонті, переливаючись усіма кольорами моєї бурхливої фантазії.

Бабуся ж, вирішивши, що у вісімнадцять років я являю собою до огиди правильну дівчину, яка випадково переплутала століття народження, остаточно перебралася на хутір.

Я ж із задоволенням навідувалася до неї і на канікулах, і на вихідних.

Студентські тусовки мене не надто приваблювали, хлопця не було, тож із чистою совістю я щоразу тікала до бабусі. Так і минав час.

Навчання в університеті, поїздки на хутір, нескінченні бабусині розповіді про природу та її жарти про те, що скоро я розбиратимуся в травах краще за неї саму.

Усе змінилося в мій день народження. Точніше — в ніч після нього. Народилася я шостого липня, напередодні свята Івана Купала. Щороку ми з бабусею відзначали його однаково. Спочатку святкова вечеря, потім ліс, багаття разом із жителями Клинового, хороводи, пісні та місцеві парубки, від надто настирливих залицянь яких мені доводилося відмахуватися жартами.

Ні, я зовсім не була проти побачень чи романів. Просто якось не складалося.

А зустрічатися з хлопцем лише тому, що він тобі більш-менш симпатичний, я не бачила сенсу.

Тож за мною міцно закріпилася репутація зануди, ботанки та особи з важкою рукою й блискавичною реакцією, попри невисокий зріст і зовсім не богатирську статуру.

Черги охочих опинитися поруч зі мною чомусь не спостерігалося.

Зрештою я подумки махнула на це рукою, обрізала довгу косу, змінивши її на коротку стрижку, і продовжила гризти граніт науки.

У свої двадцять один рік, повернувшись після купальських гулянь, я буквально впала в ліжко. Подушка пахла травами. Було тепло. У відчинене вікно бабусиної хати долинали звуки нічного лісу. Легенький вітерець ворушив фіранку. Краса та й годі. Згорнувшись калачиком, я заснула. І саме тоді цей сон наснився мені вперше... Стою я на узліссі. Повний місяць заливає все довкола срібним світлом. Химерні тіні танцюють свій дивний, заворожливий танок. І я раптом розумію, що повинна увійти до лісу. Повинна когось знайти. Роблю крок уперед і чую приглушений голос:

— Василисо, ти справді хочеш увійти до цього лісу?

Я киваю. Навіть уві сні не можу вимовити жодного слова. Голос повторює запитання. Я знову киваю і роблю ще один крок до дерев. Мені потрібно. Просто необхідно когось знайти. Тільки я сама не розумію кого саме.

— Що ж, ти обрала свій шлях...

І в самісінькому центрі тихого сну спалахує блискавка. Яскрава. Сліпуча. Така, що змушує мене здригнутися й прокинутися. Прокинутися з важкою головою і дивним відчуттям тривоги. Тоді я не надала цьому снові значення. Але протягом наступного тижня він повторювався щоночі.

Наступного ранку я прокинулася розбитою. Наче не спала всю ніч, а вагони з вугіллям розвантажувала. Бабуся саме чаклувала біля плити, коли я виповзла на кухню.

— Василисонько, ти чого така кисла? — поцікавилася вона, ставлячи переді мною горнятко з чаєм. Я позіхнула. Потім ще раз. І лише після цього відповіла:

— Сон дивний наснився.