Пролог

А тепер про погоду: сьогодні

 можливо все і відразу

NN

Болотце було таке собі. Я б навіть сказала — гидота, а не болотце.

Каламутна сіро-буро-малинова багнюка зі специфічним ароматом, обрамлена дрібними купинами, порослими хирлявою травичкою, що де-не-де пожовкла під яскравим сонцем. Якісь дрібні колючі кущики, а довкола — ліс. Та який там ліс! Справжнісінька непролазна хаща. Не пейзаж, а хоч зараз картину пиши в стилі Шишкіна.

І посеред усієї цієї краси, просто в запашній багнюці, сиділа я. У всій своїй величі: у весільній сукні та з діадемою, що сповзла мало не на самий ніс.

Колись білосніжний кринолін катастрофічно швидко набував шляхетного брудно-коричневого відтінку.

Тяжко зітхнувши, я перевернулася з п'ятої точки на живіт і спробувала видертися на найближчу купину. Вийшло не дуже. Довга багатоярусна спідниця заважала, набралася води й уперто тягнула мене назад у трясовину.

— Та що ж мені тут, до скону сидіти?! — пробурмотіла я, рвонула вперед і таки вибралася на омріяну купину.

І тут почулося гучне:

— НЯЯЯЯЯВ!!!

Прямо переді мною з неба в смердючу багнюку гепнувся величезний чорний кіт, обсипавши й без того «красиву» мене фонтаном бризок.

Зловтішно подивившись на мокрого й брудного котяру, я поцікавилася:

— І це, по-твоєму, обіцяна допомога в утечі? Ні, ну ти серйозно? Оце і є твій геніальний план порятунку?

Кіт, фиркаючи та відпльовуючись, вибрався з болота, обтрусився, ще раз щедро окатив мене краплями, помилувався кігтями на правій лапі, почухав за вухом і з виглядом невинної жертви обставин прошипів:

— А що не так? Втечу організував? Організував! Одразу тебе знайти не зможуть? Не зможуть! То які претензії?

— Які претензії? Та жодних претензій, рідненький! Дякую сердечно! Тільки чому саме болото? Чим тобі морське узбережжя не догодило? Там хоча б тридцять три богатирі з дядьком Чорномором прогулюються. Ми хоч у середній смузі опинилися чи ти знову закинув мене на край світу?

— Нуууу... не знаюууу... — протягнув котяра. — Треба озирнутися. Я ж без підготовки працював. Ми евакуювалися в найкращих традиціях героїв-коханців — через кватирку... бррр... через портал. Головне, що не тільки ми не знаємо, де перебуваємо, а й наші найдорожчі наречені. А це, погодься, величезний плюс.

— І що мені тепер із цим плюсом робити? Як я через таку хащу в довжелезній спідниці шкандибатиму? Ти про це подумав?

— Спідниця не проблема.

Кіт двома помахами лапи відтяв пишну спідницю трохи вище колін.

— Так краще?

— Ааа... гірше вже точно не буде, — махнула рукою я, підводячись на ноги. — То де ми? Куди вибиратися? Думай, Боніфацію, думай.

— Ще раз назвеш мене Боніфацієм — кину тут напризволяще! — образився кіт. — У мене, між іншим, ім'я є! Прошу поводитися чемніше.

Ім'я в кота було. І навіть не одне, а цілих три.

Величезний чорний котяра із зеленими очима та білою манишкою за розміром більше нагадував собаку середньої породи. Якби не масть, я б зарахувала його до очеретяних котів або навіть до мейн-кунів. Але він був чорний, гладкошерстий і неймовірно самовпевнений, як усі коти, що живуть на вільних хлібах.

Звався ж цей представник дворово-котячої аристократії Пафнутій-Дормидонт-Тринадцятий.

Причому Тринадцятий — це було ім'я, а не порядковий номер народження.

— Ну, Пафнутію, ну вибач, — занила я. — Не зі злого ж умислу!

— Ага. Ти ще скажи, що під примусом князя Милославського, — парирував кіт.

— А це ще хто такий? Новий наречений? — із удаваним подивом я знову всілася на купину. — Свят-свят-свят! Нам нового не треба. Нам і цих вистачає по самі вуха.

Кіт фиркнув, але змінив гнів на милість.

— Загалом, Васюно, я на розвідку. А ти йди на схід. Я тебе знайду, не загублю. Тільки з курсу не збивайся.

— Пафнушо, який ще схід? Я з усіх сторін світу орієнтуюся тільки на південь. Ще зі школи знаю: де пальма — там південь. Ти тут пальму бачиш? Ні? От і я не бачу. То скажи мені, як без півдня визначити, де схід?

— Васю, не дурій. У мене нерви слабкі. Я вже триста років із вами мучусь. Бачиш, сонце до заходу хилиться? От і йди так, щоб воно було в тебе за спиною. І без самодіяльності. А я на розвідку. Не сумуй, знайду.

І з цими словами нахабна котяча морда рвонула кудись у хащу.

— Бліііін... — лише й залишилося сказати мені.