"22"

Коли тренування закінчилося і світло головних прожекторів «Поділля» почало згасати, занурюючи стадіон у глибокі, довгі тіні, ми нарешті залишилися самі. Тренери та команда розійшлися по роздягальнях, а мій брат, кинувши наостанок короткий, застережливий погляд у бік Макса, поїхав додому — туди, де на нього чекала дружина та маленькі двійнята. Його кар'єра та майбутнє були в безпеці, але моя власна гра лише набирала обертів.

Макс повів мене на верхній ярус трибун, де будівництво оновленого сектору тільки починалося. Навколо лежали металеві каркаси, мішки з цементом та паперові рулони з новими кресленнями. Хмельницький внизу горів тисячами вечірніх вогнів, але тут, на висоті, панував наш особистий, темний затишок.

Він зупинився біля самого краю незавершеної трибуни, де бетонна стіна обривалася вниз. Вітер підхопив моє волосся, але я навіть не встигла відчути прохолоду — великі, гарячі долоні Архітектора знову власницьки лягли на мої талії, притягуючи мене спиною до його міцних грудей.

— Подивися вниз, Лізо, — прохрипів він прямо мені в потилицю, і його залізна хватка стала ще міцнішою, не залишаючи мені жодного шансу на рух. — Все, що ти бачиш навколо — кожна балка, кожен кубічний метр цього бетону — тримається на моєму слові. І ти тримаєшся на ньому так само.

Я відкинула голову назад, опираючись найсуворішому чоловікові в моєму житті, і зухвало глянула в його обсидіанові очі, які в темряві здавалися абсолютно чорними.

— Ти думаєш, що якщо ти виграв цю битву у Шелеста, то можеш замінувати мій сюжет, Максе? — прошепотіла я, відчуваючи, як серце знову зрадницьки калатає під шкірою від цього небезпечного контрасту пристрасті та влади. — Мій роман на Букнеті називається «Не твоя покора». Читачі чекають, що героїня зламає твої кайдани.

Макс жорстко, хижо посміхнувся. Його пальці повільно піднялися вище, зупинившись на моїй шиї, прямо над срібним кулоном. Він злегка стиснув шкіру — не боляче, але так, щоб я відчула кожну лінію його архітектурних татуювань на передпліччях.

— Нехай твої читачі чекають, що забажають, — його голос став неймовірно низьким і хрипким. — Але цей фінал ми пишемо разом. На моєму стадіоні. І твоя покора мені не потрібна, дівчинко. Мені потрібна твоя відданість. Повна. До останнього рядка. До останнього подиху на цьому фундаменті.

Він різко розвернув мене до себе обличчям і впився в мої губи жорстким, каральним поцілунком, який остаточно вибив повітря з моїх легень. Це був чистий, безкомпромісний стиль Дарк Романсу — де немає місця слабкості, де кохання межує з одержимістю, а кожен крок контролюється тим, хто тримає в руках твою долю.

І в цю мить, під нічним небом Хмельницького, я зрозуміла: я ніколи не напишу фінал, де я йду від нього. Бо цей Архітектор збудував для мене в'язницю, з якої я сама ніколи не захочу втекти.

Дорога назад до маєтку здавалася нескінченною. Хмельницький уже засинав, поглинутий густою червневою темрявою, але в салоні нашої Audi повітря все ще було гарячим і важким від невисловлених слів і занадто явних бажань. Макс тримав кермо однією рукою, а його друга долоня, жорстка й мозоляста від постійної роботи на будівництві, лежала на моєму коліні, періодично стискаючи шкіру крізь тонку тканину сукні. Це не було ласкою. Це було маркуванням території. Його німим нагадуванням про те, що гра під прожекторами «Поділля» закінчилася, і тепер ми повертаємося до його особистої цитаделі.

Коли машина нарешті зупинилася в гаражі, Макс навіть не дав мені самостійно відчинити двері. Він глухо рикнув, глушачи мотор, і вже за мить опинився з мого боку. Його залізна хватка перехопила моє зап'ястя, змушуючи майже вилетіти з сидіння прямо в його обійми.

Він не повів мене до спальні. Ми зупинилися в напівтемряві величезного передпокою, де пахло дорогим парфумом, шкірою та деревом. Макс різко штовхнув мене спиною до масивних вхідних дверей, перекриваючи своїм тілом будь-який простір для маневру. Його обсидіанові очі в напівмороці палали тим самим небезпечним, каральним вогнем, який змушував моє серце пропускати удари.

— Ти надто багато говорила на трибунах, Лізо, — прохрипів він, нахиляючись так низько, що його жорстка щетина дряпала мою шию. — Тобі здається, що якщо ти керуєш тисячами читачів на Букнеті, то зможеш керувати й мною? Що твоя книга «Не твоя покора» дає тобі імунітет проти моїх правил?

Він перехопив обидва мої зап'ястя однією рукою, піднімаючи їх над моєю головою й притискаючи до дверей. Вільна долоня Архітектора повільно ковзнула вгору по моєму стегну, залишаючи за собою шлейф палючого нічного холоду й нестерпного, дикого підкорення. Його архітектурні татуювання на передпліччях зараз здавалися живими, вони буквально втискалися в мою шкіру.

— Ти сама написала цей сюжет, дівчинко, — його голос став низьким, сиплим баритоном, від якого всередині все стискалося в тугий вузол. — Ти хотіла Дарк Романсу? Ти хотіла справжнього хижака, який не знає жалю? Отримай його. Цей маєток, цей стадіон, цей проклятий червень — усе це належить мені. І ти — в самому центрі моєї архітектури. Без права на вихід.

Я важко дихала, відчуваючи, як залізобетонна стіна за моєю спиною й гаряче тіло Макса попереду створюють ідеальну, смертельну пастку. Мій срібний кулон боляче врізався в ключицю під тиском його грудей, але цей біль був солодшим за будь-який спокій.

— Я не збираюся тікати, Максе, — зухвало прошепотіла я, дивлячись прямо в його темну безодню, попри те, що мої руки були зв'язані його хваткою. — Але не думай, що моє мовчання — це твоя перемога. Це лише затишшя перед новим розділом.

Макс жорстко, майже хижо посміхнувся. Його губи без жодного попередження впилися в мої — вимогливо, власницьки, руйнуючи останні бар'єри мого супротиву. Це був поцілунок, який не залишав місця для романтики. Тільки чиста пристрасть, повний контроль і залізна хватка чоловіка, який більше нікому й ніколи не віддасть те, що вважає своїм.