"17"

Слова Шелеста все ще відлунювали в напівтемряві оболонської квартири, коли Макс різко підвівся з ліжка. Його обличчя знову перетворилося на непроникну маску. Жоден мускул не здригнувся, але я бачила, як шалено ходила жилка на його шиї — ознака того, що всередині нього зараз вибухав ядерний реактор люті.

Він мовчки підійшов до стільця, підхопив свій тактичний пояс із кобурою і швидким, відточеним рухом застебнув його на стегні. Кожен металевий клік спорядження звучав як зворотний відлік до початку кінця.

— Ти залишаєшся тут, Лізо, — його голос став настільки тихим і жорстким, що здався майже чужим. Він не дивився на мене, перевіряючи обойму пістолета. — Це пастка. Шелест ніколи не грає чесно. На цьому мосту будуть його снайпери або лінійні бійці. Я покінчу з цим сам.

Я миттєво підхопилася, ігноруючи його крижаний тон, і підійшла впритул. Мій срібний кулон знову різко хитнувся, торкаючись шкіри. Я перехопила його гарячу долоню, з силою стискаючи пальці.

— Ти знову робиш цю помилку, Архітекторе, — прошепотіла я, змушуючи його поглянути мені прямо в очі. Його обсидіанові зіниці були розширені до межі. — Якщо ти підеш туди сам, він просто затягне час, поки його люди штурмуватимуть цю адресу. Він знає, де ми. Якщо ми розділимося, він виграє. Але якщо ми з'явимося разом, у нього не буде шансу маневрувати. Код відміни на моєму телефоні. Без мене ти не зможеш шантажувати його європейськими серверами.

Макс застиг. Його важке дихання обпалювало моє обличчя. Протягом кількох секунд між нами тривала німа війна поглядів — власницького, божевільного страху чоловіка за свою жінку та непохитної, хижої рішучості авторки, яка веде своїх героїв крізь найтемніші лабіринти сюжету.

Він раптом глухо заричав, обхопив моє обличчя обома долонями й з такою силою впився в мої губи, що я відчула присмак металу. Це був каральний, відчайдушний поцілунок. Поцілунок перед виходом на ешафот.

— Якщо з твоєї голови впаде хоч одна волосина, я спалю це місто, — прохрипів він прямо мені в губи, відпускаючи мене. — Одягайся.

За годину сіра Audi повільно під'їхала до Володимирського узвозу. Пішохідний міст через Дніпро — тонка скляно-металева стрічка — висів над прірвою, з'єднуючи два схили столиці. Недільний день тридцять першого травня був у самому розпалі, але Шелест вибрав це місце ідеально: відкритий простір, де кожен крок видно як на долоні.

Ми вийшли з машини. Вітер із Дніпра миттєво підхопив моє волосся, б'ючи його по обличчю. Макс ішов на півкроку попереду, тримаючи праву руку під курткою, ближче до зброї. Його погляд сканував кожну опору мосту, кожну припарковану поруч машину холдингу.

Прямо посеред скляного оглядового майданчика, спиною до нас, стояв Борис Шелест. Він був сам, без піджака — лише в білій сорочці, рукава якої були акуратно закочені до ліктів. У руках він тримав склянку з кавою, ліниво спостерігаючи за баржами на річці.

Коли наші кроки відлунали по металевому настилу мосту, олігарх повільно повернувся. На його обличчі не було й сліду ранкового переляку. Тільки порожня, крижана посмішка.

— Вчасно, Максиме, — Шелест кинув погляд на свій дорогий годинник. До першого червня залишалося трохи більше шести годин. — І твою чарівну авторку ти все ж таки привів. Ну що ж, давай флешку Артура й телефон із кодом. І ви зможете повернутися у свій Хмельницький. Будувати свій маленький, провінційний стадіон.

Макс зупинився за три кроки від нього. Його плечі напружилися, перетворюючись на моноліт.

— Спочатку ти підпишеш ордер на передачу оригіналів технічної документації, які Кравець сховав у Києві, — процідив Макс, і в його сиплому голосі проросла така нещадна загроза, що навіть чайки над Дніпром, здавалося, замовкли. — Файли з виборами й недолитим бетоном підуть у мережу, Шелест. Ти підписав папери в офісі, але я знаю, що твої юристи вже готують апеляцію. Мені потрібні чисті гарантії. Прямо зараз.

Шелест тихо рассміявся, і цей звук змусив моє серце стиснутися в гарячий вузол.

— Гарантії? — Шелест зробив крок назад, ближче до перил. — Ви справді думали, що затиснули мене? Подивіться вниз, Архітекторе.

Я кинула погляд через скляні перила мосту. Далеко внизу, на Набережному шосе, стояли три знайомих чорних джипи. А поруч із ними люди в тактичній формі тримали під прицілом гвинтівок... чорну Audi Марка, на якій ми щойно приїхали. І з салону цієї машини бійці Шелеста якраз витягували ноутбук із нашими серверами.

— Цифровий слід, дівчинко, — Шелест подивився прямо на мене, і в його прозорих очах спалахнуло торжество. — Ви завантажили копії, але дзеркало сервера було прив'язане до зашифрованого IP цього ноутбука. Мої IT-шники вже ламають твій таймер. У вас більше немає зброї. Ви програли.

Повітря навколо нас замерзло. Новий хід київського вовка виявився смертельним. До фіналу цієї книги було ще далі, ніж здавалося, і тепер наше життя висіло на волосині над дніпровськими хвилями.

Слова Шелеста зависли над Дніпром крижаним туманом. На мить мені здалося, що навіть вітер ущух, залишаючи нас наодинці з цим тріумфуючим київським вовком. Його ІТ-спеціалісти ламали дзеркало сервера прямо зараз, там, на Набережному шосе. Скляна підлога під моїми ногами ніби перетворилася на тонку кригу, яка ось-ось мала тріснути й потягнути нас на саме дно.

Макс не поворухнувся. Його обличчя залишалося абсолютно непроникним, але я відчула, як під моїми пальцями, що все ще стискали його передпліччя, до межі натягнулися сталеві м'язи. Його обсидіанові очі повільно перевелися з машин внизу на обличчя Шелеста.

— Ти справді думаєш, що я залишив головний козир у тій машині, Борисе? — прохрипів Макс, і в його сиплому голосі раптом прозвучав низький, вібруючий смішок, від якого в мене по шкірі пробігли сироти. — Ти прорахував цифрові сліди. Молодець. Столичний рівень. Але ти забув одну просту річ: я будував цей бізнес на бетоні й крові, а не на серверах.

Макс зробив повільний крок уперед, закриваючи мене своїм широким плечем від вітру та від можливого прицілу Шелеста. Його права долоня нарешті вислизнула з-під куртки, але в ній був не пістолет.