"16"

Тиша старої промзони на Подолі тиснула на вуха. Сонце тридцять першого травня вже піднялося високо, пробиваючи своїми променями пильні шибки нашого понівеченого броньовика. Капот машини злегка димів, а салон повністю просяк запахом паленої гуми, пороху та нашого спільного, важкого дихання.

Макс повільно відсторонився від моїх губ, але його долоня все ще залишалася на моїй шиї, великим пальцем ніжно окреслюючи лінію підборіддя. Його обсидіанові очі поступово втрачали той дикий, тваринний блиск, поступаючись місцем холодному, розважливому спокою Архітектора.

— Нам не можна тут довго залишатися, — прохрипів він, переводячи погляд на лобове скло, покрите сіткою дрібних тріщин. — Шелест підніме на ноги всіх своїх людей. Якщо його машини застрягли на набережній, це не означає, що він не залучить свої зв'язки в силових структурах. Скоро орієнтування на наш броньовик буде в кожного патрульного в Києві.

— Тоді нам потрібне інше авто, — я випрямилася на сидінні, поправляючи шкіряну куртку. Срібний кулон на шиї нарешті почав остигати, приємно холодячи шкіру. — І нове укриття. Таймер на серверах показує, що в нас є трохи менше дванадцяти годин. Шелест не ризикне чіпати нас відкрито, поки годинник цокає. Він шукатиме спосіб перехопити код відміни.

Макс коротко кивнув. Він дістав із бардачка інший, чистий телефон, який використовував лише для екстреного зв'язку, і швидко набрав короткий номер.

— Марку, це я, — холодно кинув Макс у слухавку. — Ми в Києві. Потрібна чиста машина на Подолі й безпечна адреса на кілька годин. На хвості Шелест. Часу обмаль.

Поки він слухав швидку відповідь свого київського контакту, я відкрила сумку й ще раз перевірила документи. Серед копій офшорних ліцензій та креслень стадіону мій погляд раптом упав на невеликий флеш-накопичувач, який зачепився за підкладку. Я дістала його й покрутила в пальцях. На металевому корпусі флешки було вигравірувано дрібне маркування, яке раніше належало особистій фірмі Артура в Хмельницькому.

— Максе, — я торкнулася його передпліччя, змушуючи його відірватися від розмови. — Подивись. Це було в сумці разом із паперами. Артур ховав не лише роздруковані копії ліцензій. Тут є щось іще.

Макс кинув швидкий погляд на флешку, його брови зсунулися до перенісся. Він коротко попрощався по телефону й сховав його в кишеню.

— У Марка є безпечна квартира на Оболоні, — сказав він, забираючи флешку з моїх рук. — Машина буде через десять хвилин біля входу в промзону. Там є ноутбук із захищеним каналом. Ми подивимося, що наш хмельницький «друг» Артур вирішив залишити собі на чорний день. Якщо там те, про що я думаю... Шелесту не допоможуть жодні зв'язки в міністерстві Кравця.

Він повернувся до мене, схопив моє обличчя в долоні й коротко, але з шаленою, власницькою силою поцілував у лоб.

— Наш сюжет стає занадто кривавим, авторко. Але ти сама не схотіла залишатися в маєтку. Тепер тримайся поруч і не відходь від мене ні на крок.

Я лише хижо посміхнулася у відповідь. До першого червня залишалися лічені години, і ми збиралися розкрити останню таємницю цієї київської імперії, щоб назавжди закрити рахунки з минулим.

Нова машина — непомітна сіра Audi на київських номерах — вела себе на дорогах столиці тихо й плавно. Марк, старий знайомий Макса по будівельному бізнесу, спрацював бездоганно: автомобіль чекав на нас точно в зазначеному місці, а ключі лежали під лівим крилом. Наш понівечений броньовик залишився гнити в напівтемряві занедбаного цеху на Подолі.

Макс упевнено вів машину в бік Оболоні. Напруга в салоні не зникла, вона просто трансформувалася в холодну, розважливу готовність. Його ліва рука лежала на кермі, а права міцно стискала моє стегно, наче він щомиті перевіряв, чи я тут, чи не зникла я, як привид, у цьому чужому, ворожому місті. Його великий палець повільно погладжував шкіру крізь щільний денім моїх джинсів, залишаючи відчуття повної, безальтернативної власності.

О пів на десяту ранку ми вже переступали поріг затишної, але абсолютно порожньої квартири в одній із новобудов на Оболонській набережній. З вікна чотирнадцятого поверху відкривався вид на Дніпро та верхівки дерев, які гойдалися під легким травневим вітром. На календарі було тридцять перше травня, і час невблаганно змивав останні години перед фатальним першим червня.

Макс закрив двері на три оберти масивного замка, миттєво засмикнув важкі штори, занурюючи кімнату в приємний напівморок, і підійшов до столу, де вже стояв залишений Марком відкритий ноутбук.

— Давай сюди флешку, Лізо, — його голос пролунав хрипко, з тою самою низькою вібрацією, яка завжди змушувала моє серце прискорювати хід.

Я дістала металевий накопичувач із кишені куртки й протягнула йому. Мої пальці випадково торкнулися його гарячої долоні, і між нами знову проскочила чиста, наелектризована іскра. Макс перехопив мою руку, притягнув мене до себе й на секунду зарився носом у моє волосся, важко зітхнувши. Його губи торкнулися моєї маківки.

— Ще трохи, авторко. Скоро ми закінчимо це, — прошепотів він прямо мені в шкіру, а потім різко відпустив, вставляючи флешку в порт ноутбука.

Екран блимнув, завантажуючи зашифрований розділ. Артур справді був параноїком, але Макс за свої роки в бізнесі навчився обходити й не такі паролі. Кілька хвилин швидкого стуку по клавіатурі — і перед нами відкрилася єдина тека під назвою «Фундамент».

Усередині виявилися не просто скани документів. Там були аудіозаписи розмов між Артуром, Кравцем та Борисом Шелестом, зроблені в одному з київських ресторанів близько року тому. Макс натиснув на перший файл. З динаміків пролунав глухий, але чіткий голос Шелеста:

«...Мені байдуже, скільки бетону ви недолиєте в опорні конструкції стадіону в Хмельницькому. Головне — щоб за документами все пройшло як вищий клас. Кошторис роздуваємо втричі. Кравець усе підпише. Ці гроші потрібні для фінансування виборчої кампанії в Києві, ви це розумієте? Якщо цей стадіон "Поділля" завалиться через п'ять років — це вже буде не наша проблема».