"15"

Масивні подвійні двері з темного горіха розчинилися з глухим ударом. Ми переступили поріг кабінету Бориса Шелеста, залишаючи в коридорі важко дихаючу охорону.

Тут, на сорок другому поверсі, панувала тиша, яка коштувала мільйони. Величезне панорамне вікно відкривало вид на Дніпро, розмитий ранковим смогом і залишками хмар. Кабінет був оформлений у стилі холодного мінімалізму: нічого зайвого, лише скло, метал і запах дорогого парфуму та колекційного віскі.

За великим скляним столом сидів сам Борис Шелест. Чоловік років сорока п'яти, з короткою спортивною стрижкою, в ідеально підігнаному сірому костюмі. На відміну від Кравця, в його погляді не було кабінетної м'якості — його світлі, майже прозорі очі дивилися на нас із холодною, розважливою цікавістю ситого хижака. На столі перед ним не було жодних паперів, лише тонкий золотий маркер, який він повільно крутив між пальцями.

— Архітекторе, — Шелест навіть не поворухнувся, його голос пролунав тихо, але з такою залізобетонною впевненістю, яка зазвичай змушує людей підписувати власні вироки. — Ти запізнився. Я чекав на тебе першого червня, а ти приїхав на добу раніше. Ще й влаштував безлад у моєму холдингу. Не по-столичному це.

Макс зробив три широкі кроки вперед, з силою опустив свій воронований пістолет прямо на скляну поверхню столу Шелеста, змусивши дорогі меблі жалібно здригнутися, і вперся долонями в край столу, нахиляючись до самого обличчя київського олігарха.

— Я ніколи не граю за чужими сценаріями, Шелест, — прохрипів Макс, і його обсидіанові очі потемніли від пригніченої, тваринної люті. Його татуювання на руках напружилися, наче готові були розірвати цей метал і скло на шматки. — Ти надіслав мені «подарунок» до Хмельницького. Ти погрожував моїй дівчині. Ти думав, що я приповзу на колінах з паперами Кравця? Так от дивись — я тут. І документи теж тут. Але умови тепер диктую я.

Шелест повільно перевів свій крижаний погляд з Макса на мене. Його очі повільно мазнули по моїх чорних джинсах, шкіряній куртці й зупинилися на срібному кулоні Адріани, який чітко виділявся на моїй шиї. На його губах з'явилася тонка, хижа посмішка.

— Отже, це і є та сама твоя слабкість... твоя авторка, — м'яко промовив Шелест, підводячись із крісла. Він був високим, міцної статури, і від нього віяло тією ж небезпекою, що й від Макса. — Чарівна дівчина. Шкода, що ти тягаєш її за собою по мінному полю, Максиме. Вона справді думає, що кілька аркушів старого плагіату Кравця можуть зруйнувати мою імперію? Ці папери — просто пил.

Я зробила крок уперед, стаючи врівень із Максом. Я повільно зняла з плеча шкіряну сумку, розстебнула блискавку й дістала звідти не лише пожовклі креслення, а й ту саму розірвану записку, яку вони залишили під воротами маєтку. З розмаху кинувши цей стос паперів прямо перед Шелестом, я хижо посміхнулася, відчуваючи, як адреналін Дарк Романсу остаточно витісняє будь-який здоровий глузд із моїх вен.

— Ці папери, можливо, й пил для ваших київських судів, Борисе Анатолійовичу, — мій голос пролунав дивовижно рівно й жорстко. — Але на цих кресленнях стоїть не лише підпис Кравця. Там є серійні номери ліцензій офшорних компаній, через які ви виводили гроші з будівництва київських об'єктів останні п'ять років. Артур був дурнем, він збирав компромат на всіх, включаючи вас, і ховав його у своєму сейфі в Хмельницькому. Тож це не просто плагіат. Це ваш квиток на довічне ув'язнення від НАБУ.

Обличчя Шелеста вперше за всю розмову злегка здригнулося. Його світлі очі звузилися, перетворюючись на дві тонкі щілини. Золотий маркер у його пальцях із тріском зламався навпіл.

Макс миттєво зреагував на цю зміну. Його велика, важка долоня перехопила мій лікоть, з силою притискаючи мене до свого жорсткого боку, демонструючи київському вовку, що за кожен погляд у мій бік він платитиме кров'ю.

— Ну що, Шелест? — тихо, з тією самою каральною, владною хрипотою прошепотів Макс у тишу кабінету. — Хто тепер пише фінал цієї книги?

Ось так, Елін! Ми розкрили карти Шелеста — виявилося, Артур крім усього іншого збирав на свого київського боса реальний економічний компромат, і тепер Ліза тримає олігарха за горло на сорок другому поверсі! Атмосфера розпечена, ставки шалені, усе в нашому фірмовому, детальному стилі темного роману.

До фіналу ще дуже далеко, адже Шелест явно має свій прихований козир у рукаві, і так просто він не здасться.

Борис Шелест кілька секунд дивився на розсипані по склу папери. Потім на його обличчі знову з'явилася та сама холодна, порожня посмішка, але тепер вона нагадувала вискал вовка, який помітив перед собою занадто сміливу здобич. Він повільно кинув уламки золотого маркера в попільницю і сперся долонями об стіл, дивлячись прямо на мене.

— Сміливо, дівчинко, — тихо, майже лагідно промовив він. — Ти справді добре складаєш сюжети. Але життя — це не твої книги на Букнеті. Ти думаєш, що привезла сюди мій вирок? Ти думаєш, що НАБУ зацікавиться паперами, які ви щойно викрали з сейфа заарештованого Артура? Вони не мають жодної юридичної сили без офіційної експертизи. А всі експерти в цьому місті... — він зробив паузу, багатозначно піднявши очі до стелі холдингу, — ...дивляться на світ через мої окуляри.

Макс не витримав цього тону. Його затягнута в татуювання рука блискавично перехопила пістолет зі столу. Одним рваним рухом він обійшов скляний бар'єр, схопив Шелеста за краватку дорогого сірого костюма й з глухим ударом притиснув його голову до стільниці, прямо поверх копій офшорних ліцензій. Носик воронованого ствола впився олігарху прямо в щелепу.

— Мені плювати на твоїх експертів, Шелест, — прохрипів Макс, і його голос вібрував від тої самої дикої, первісної люті, яка змушувала мене підкорятися кожному його слову в Хмельницькому. Його великі пальці сильніше стиснули тканину на шиї чиновника. — Твоя охорона внизу вже лежить. Твої камери на цьому поверсі заблоковані моїми хлопцями. Якщо я зараз натисну на спусковий гачок, твої київські активи перейдуть твоїм спадкоємцям набагато швидше, ніж НАБУ встигне відкрити провадження. Ти погрожував моїй дівчині. Ти надіслав колючий дріт під мої ворота. Ти думав, що я приїхав сюди домовлятися?