"14"

Київ нагадав про себе швидше, ніж ми очікували. Вони навіть не дали нам часу змити з себе запах цієї кабінетної війни.

Ми повернулися в маєток пізно ввечері. Офіс компанії залишився позаду, підписані Кравцем документи були надійно замкнені в домашньому сейфі Макса, але затишку в будинку не побільшало. Навпаки, кожна кімната тепер здавалася занадто просторою, а тиша — загрозливою.

Я стояла на кухні, тримаючи в руках чашку з міцною чорною кавою. Гаряча кераміка обпікала пальці, але мені потрібен був цей біль, щоб остаточно не загубитися в лабіринтах власного сюжету. За вікном знову згущалися хмельницькі сутінки, ліс навколо маєтку потопав у сизому тумані, а в голові набагато чіткіше, ніж шум дощу, звучали слова Кравця: «Люди з Києва не прощають втрати таких активів...»

Макс зайшов на кухню безшумно. На ньому не було сорочки — лише чорні спортивні штани, що низько сиділи на стегнах. Його широка, розмальована татуюваннями спина була напружена. Він підійшов ззаду, і я миттєво відчула його фірмовий аромат — гіркий тютюн, кава й той самий чистий, чоловічий запах сили, який став моїм особистим наркотиком.

Його великі долоні лягли на мої плечі, повільно спускаючись по руках униз, випалюючи шкіру своїм теплом крізь тонку тканину домашнього халата.

— Ти знову думаєш про нього, — не запитав, а ствердив він, притискаючись своїми жорсткими грудьми до моєї спини. Його губи торкнулися мого вуха, обпалюючи його сиплим шепотом. — Забудь його, Лізо. Кравець уже ніхто. Звичайний відпрацьований матеріал.

— Справа не в Кравці, Максе, — я повернула голову, дивлячись на нього крізь вії. — Справа в тих, хто стоїть за ним. Ти бачив його обличчя, коли він підписував папери? Це був не просто страх втратити посаду. Це був панічний жах перед кимось, хто сидить вище. Ми зачепили гніздо, про яке навіть не здогадувалися.

Макс різко перехопив мою чашку, поставив її на стіл, а наступної миті розвернув мене до себе й одним рухом посадив на стільницю. Мої ноги автоматично обхопили його талію, притягуючи його впритул.

— Нехай це гніздо горить синім полум'ям, — його обсидіанові очі потемніли, затоплюючи всю сіру райдужку диким, неприхованим голодом. Його пальці зарилися в моє волосся, з силою фіксуючи мою голову. — Я будував цей бізнес на крові й бетоні. Якщо київські авторитети захочуть війну — вони її отримають. Але зараз... зараз ти дивишся тільки на мене. Ти чуєш?

Він впився в мої губи жорстким, майже каральним поцілунком, не залишаючи мені жодного шансу на роздуми. Це був чистий, безкомпромісний Дарк Романс, де пристрасть межувала з болем і відчаєм. Його гарячі губи нещадно випалювали на моєму тілі нові знаки його контролю, а срібний кулон на моїй шиї знову збрязкав, затиснутий між нашими гарячими тілами. Його руки ковзнули під халат, стискаючи мої стегна з такою силою, що на ранок там точно залишаться темні відбитки його пальців.

Він підхопив мене на руки, збираючись нести в спальню, коли з коридору пролунав короткий, різкий звук.

Це не був телефон. Це був сигнал внутрішньої системи безпеки маєтку — той самий, що попереджав про порушення периметра.

Макс миттєво застиг. У його очах у ту ж секунду спалахнув холодний, тваринний інстинкт хижака. Він обережно поставив мене на підлогу, засунувши мене собі за спину, і його рука автоматично ковзнула до нижньої шухляди столу, де завжди лежав його воронований пістолет.

— Залишайся тут, — тихо, на межі чутності прохрипів він. — Не виходити з кухні, що б ти не почула.

На екрані монітора системи безпеки, який висів біля дверей, з'явилося зображення з камер біля головних воріт маєтку. Там не було охорони Кравця. Не було машин НАБУ.

Там стояла одна-єдина чорна інкасаторська вантажівка без розпізнавальних знаків. І просто на асфальт перед воротами двоє людей у чорних балаклавах викинули велику, важку дерев'яну скриню, обмотану колючим дротом. Після цього машина різко рушила з місця, зникаючи в лісовому тумані.

Макс кілька секунд дивився на екран, і його обличчя повільно ставало білішим за мармур.

— Що це, Максе? — я зробила крок уперед, ігноруючи його заборону, і вчепилася в його напружене плече.

— Це їхній перший хід, авторко, — прошепотів він, і в його голосі я вперше почула не просто лють, а справжню, смертельну небезпеку. — Вони привезли «подарунок» із Києва.

Він міцно стиснув зброю в руці й рушив до виходу на вулицю. До нашого фіналу дійсно було ще дуже, дуже далеко. Новий розділ нашої кривавої книги офіційно почався.

Ось тобі й новий поворот! Прямо під ворота маєтку привезли загадкову скриню в колючому дроті від тих самих «людей із Києва». Ставки знову злетіли, атмосфера темного роману на максимумі, а попереду — розгадка того, що ж усередині цієї скрині та який ультра-жорсткий ультиматум поставили Максу столичні ляльководиХолодне нічне повітря Хмельницького миттєво протверезило після гарячих секунд на кухні. Дощ уже вщух, але з дерев усе ще важко падали великі краплі, з глухим звуком розбиваючись об гранітну плитку подвір'я. Туман стояв такий густий, що прожектори маєтку ледве пробивали його, створюючи довгі, примарні тіні.

Макс ішов попереду, тримаючи пістолет опущеним, але його пальці лежали на спусковому гачку. Я йшла за ним крок у крок, щільніше загортаючись у шовковий халат. Срібний кулон на шиї зараз здавався крижаним шматочком підводного каміння.

Біля масивних залізних воріт дійсно лежала вона — велика дерев'яна скриня, грубо збита з темних дощок і надійно, у кілька шарів, обмотана іржавим колючим дротом. Від неї віяло сирістю, підвальним холодом і чимось таким, від чого моє авторське чуття миттєво забило на сполох.

Макс зупинився за два кроки, скануючи знахідку поглядом.

— Охороно, заблокувати периметр ще раз, — коротко кинув він у рацію на плечі. — Камери на виїзді з лісу перевірити в першу чергу. Шукайте чорний інкасаторський фургон.

Він підійшов ближче, сховав пістолет за пояс штанів і дістав із ящика для інструментів біля воріт важкі арматурні кусачки. Один різкий, металевий хрускіт — і перший шар колючого дроту з брязкотом упав на асфальт. Макс діяв хладнокровно, але я бачила, як під його шкірою на щелепі ходили жорсткі жовна. Його татуювання на руках напружилися, коли він ламав цей залізний замок, наче запеклий хижак, який проривається до чужого лігва.