"13"

Ранок двадцять восьмого травня приніс із собою оманливу, кришталеву тишу. Злива повністю вимила вулиці Хмельницького, залишивши після себе лише прохолоду й аромат мокрої хвої, який пробивався крізь прочинене вікно спальні. Сонце повільно піднімалося над горизонтом, заливаючи кімнату блідо-золотавим світлом.

Я прокинулася від того, що мені стало холодно. Простягнувши руку вбік, я натрапила лише на прохолодне, порожнє простирадло. Макса поруч не було.

Я сіла в ліжку, підтягнувши ковдру до грудей. Срібний кулон тихо збрязкав об мої ключиці, миттєво повертаючи до реальності. Події минулої доби спалахнули в голові яскравими кадрами: засідання, темний бетон під трибунами стадіону, затримання Артура... і шалена, адреналінова ніч, яка стерла між нами останні кордони. Ми перемогли. То чому ж усередині все одно звивалося тривожне передчуття?

Накинувши на плечі шовковий халат, я босоніж вийшла з кімнати. У великому будинку панувала повна тиша, але з боку кабінету Архітектора пробивалася тонка смужка світла.

Двері були причинені. Я зазирнула всередину й застигла на порозі.

Макс сидів за своїм масивним дубовим столом. Він усе ще був у тих самих чорних штанах, у яких заснув, а його сорочка висіла на спинці крісла. Але вся його постать була напружена, як натягнута тятива лука. Перед ним лежала товста, потерта картонна папка, яку його начальник охорони, очевидно, привіз на світанку. Навколо були розсипані старі фотографії, копії якихось студентських відомостей та пожовклі плани креслень.

Його обсидіанові очі були прикуті до одного з документів, а щелепа ходила ходуром. Він курив, і сизий дим повільно піднімався до стелі, огортаючи його фігуру містичним туманом.

Я тихо штовхнула двері, і вони ледь чутно рипнули. Макс миттєво підняв голову. Його погляд на секунду залишався холодним і жорстким — погляд звіра, якого заскочили зненацька, — але як тільки він упізнав мене, його обличчя трохи пом'якшало.

— Ти не спиш, — тихо сказав він, затягуючись востаннє й гасячи сигарету в попільниці. — Ще занадто рано, Лізо. Повертайся в ліжко.

— Ти не прийшов назад, — я повільно підійшла до столу, ігноруючи його наказ. Мій погляд упав на розсипані папери. На одному з фото я впізнала Макса — молодшого, з довшим волоссям, без цієї важкої мармурової маски на обличчі. Він стояв на тлі старої будівлі якогось гуртожитку. — Що це, Максе? Охорона знайшла щось в офісі Артура?

Макс кілька секунд мовчав, дивлячись на свої великі долоні, які міцно стискали краї столу. Потім він важко зітхнув і підсунув папку ближче до мене.

— Артур був лише виконавцем, Лізо, — його голос пролунав так низько й сипло, що у мене по спині пройшли сироти. — Наш тендер, стадіон «Поділля», навіть Адріана... все це було частиною плану, який почався ще вісім років тому. Коли я був звичайним студентом-архітектором.

Я взяла в руки один із документів. Це був наказ про відрахування з університету, але ім'я студента було ретельно закреслене марнером. Поруч лежала копія старого будівельного проєкту, на якому стояв знайомий мені почерк Макса, але підпис автора належав зовсім іншій людині.

— Хтось вкрав твій перший проєкт? — здогадалася я, піднімаючи на нього очі.

Макс підвівся з крісла, підійшов до вікна й сперся руками на підвіконня, спиною до мене. Його широкі плечі напружилися.

— Не просто вкрав. Мене підставили, звинуватили в плагіаті й вишвирнули з академії без права відновлення. Людина, яка це зробила, збудувала на моїх кресленнях свою імперію в Києві. Артур працював на неї. Весь цей час він просто виконував наказ — не дати мені піднятися тут, у Хмельницькому. Не дати мені побудувати цей стадіон, бо він доводив моє авторство.

Я підійшла до нього ззаду, обережно поклавши долоні на його галі, гарячі лопатки. Я відчула, як під моїми пальцями перекочуються жорсткі м'язи.

— І хто цей ляльковод, Максе? — тихо запитала я, притискаючись лобом до його спини.

Він повільно повернувся до мене, перехопив моє обличчя у свої великі долоні й змусив подивитися прямо в його палаючі, нещадні очі. У них більше не було полегшення від учорашньої перемоги. Там знову зріла війна.

— Головний архітектор міністерства, Лізо. Людина, яка завтра приїжджає в Хмельницький, щоб особисто підписати фінальні документи по стадіону. Наш головний фінал, авторко, відбудеться не в кав'ярні й не під трибунами. Він відбудеться на найвищому рівні.

Він нахилився і гаряче, майже боляче поцілував мене в губи, закріплюючи це нове, ще більш небезпечне зобов'язання.

— Ти готова написати другу частину нашої ліквідації? — прошепотів він мені в губи.

Я хижо посміхнулася, відчуваючи, як новий спалах авторського азарту затоплює мої вени:

— Мій Муз ніколи не залишає сюжет без кривавого фіналу, Архітекторе. Давай знищимо і його.

Головний архітектор міністерства — Валерій Петрович Кравець. Ім'я, яке Макс вимовив із такою відразою, наче виплюнув шматок битого скла.

Я сиділа на краєчку дубового столу в його кабінеті, підібгавши під себе ноги й уважно вивчаючи документи зі старої теки. Ранкове сонце вже щосили заливало кімнату, висвітлюючи кожну порошинку, що кружляла в повітрі, та блідий контур мого срібного кулона на халаті. Передчуття нової, ще більш масштабної гри розганяло кров по венах із шаленою швидкістю.

— Отже, Кравець прилітає завтра з Києва, щоб особисто затвердити результати тендеру по стадіону «Поділля»? — я підняла очі на Макса, який беззупинно міряв кабінет кроками.

— Саме так, — Макс зупинився, різко повернувшись до мене. Його обличчя знову перетворилося на ту саму непроникну залізобетонну маску, але в очах вирувала справжня буря. — Він думає, що їде сюди як тріумфатор. Офіційно він підпише документи, які закріплять перемогу моєї компанії, адже Артур у СІЗО і його фірма дискваліфікована. Але насправді Кравець їде перевірити, чи не спливе разом із падінням Артура його власне ім'я. Наш дорогий міністерський чиновник панічно боїться, що ниточки від махінацій Артура приведуть у його київський кабінет.