"Розділ 10"

Кав'ярня на Проскурівській зустріла мене затишним теплом, ароматом меленої кориці та приглушеним гулом ранкових розмов. За скляними вітринами вирувало життя Хмельницького — люди поспішали на роботу, ховаючись під парасольками від дрібного травневого дощу. Все виглядало настільки буденно й мирно, що на секунду мені здалося, ніби події минулої ночі в бібліотеці були просто затяжним кошмаром.

Але важкий срібний кулон під горловиною мого тонкого чорного гольфу миттєво повернув мене до реальності. Він лежав на моїх ключицях, нагадуючи про свою присутність при кожному вдиху.

А ще — крихітна, розміром із ґудзик, капсула мікрофона, закріплена з внутрішнього боку коміра. Вона злегка лоскотала шкіру. Я знала, що за два квартали звідси, в тонованому салоні позашляховика, сидить Макс. Він чує шурхіт мого одягу, стукіт моїх підборів об кахлі й навіть те, як судомно я ковтаю повітря. Ми були зв'язані цим невидимим дротом.

Я сіла за кутовий столик біля вікна, замовила подвійний еспресо й удавано заглибилася в екран свого телефона. Роль була розписана до дрібниць: я — залякана, ображена дівчина, яка шукає порятунку від Архітектора.

Чекати довелося недовго.

Приблизно за десять хвилин двері кав'ярні відчинилися, і впустили всередину прохолодне вологе повітря. Я навіть не піднімала голови, але шкірою відчула, як атмосфера в залі змінилася. Легкі, впевнені кроки наблизилися до мого столика.

— Не заперечуєте, якщо я приєднаюся, Єлизавето? — пролунав той самий оксамитовий, зухвалий голос, який учора ледь не коштував його власнику життя.

Я здригнулася — емоційно, чисто для сцени — і повільно підняла очі. Артур стояв переді мною, тримаючи в руках закриту парасольку-тростину з дорогою дерев'яною ручкою. Сьогодні він був у світло-сірому кашеміровому пальті, яке ідеально пасувало до його холодних очей. На його обличчі не було жодного сліду від учорашнього інциденту на стадіоні, лише тонка біла смужка пластиру на шиї ховалася за коміром сорочки — слід від залізної хватки Макса.

— Ви переслідуєте мене, Артуро? — я змусила свій голос злегка затремтіти, роблячи маленький крок назад разом із стільцем, імітуючи легку паніку.

— Ну що ви, я просто люблю хорошу каву й розумних жінок, — він тонко посміхнувся і без запрошення сів на стілець навпроти мене. Поставив парасольку, склав руки перед собою на столі й окинув мене довгим, скануючим поглядом. Його сірі зіниці звузилися, коли вони зупинилися на лінії мого коміра, під яким вгадувався контур кулона. — Бачу, ви все ще носите цю річ. Не побоялися одягнути її навіть після моїх слів?

Я опустила погляд на свою чашку, судомно стиснувши пальцями порцеляну.

— У мене немає вибору, — тихо, майже пошепки вимовила я, знаючи, що Макс зараз ловить кожне моє слово через навушник і, мабуть, до крові стискає кермо. — Він контролює кожен мій крок. Ви вчора бачили, на що він здатний. Він хворий, Артуро. Він тримає мене в цьому маєтку як полонянку. Якщо я зніму кулон... я боюся уявити, що він зробить.

Артур подався вперед. Його обличчя стало серйозним, а в очах спалахнув той самий хижий, переможний азарт, на який ми з Максом і розраховували. Щур заковтував наживку.

— Я ж казав вам, Лізо. Він монстр, який ховається за маскою геніального будівельника, — Артур понизив голос до заговорщицького шепоту. — Він задушив Адріану через свої ревнощі й маніакальне бажання володіти нею, а вину звалив на мене, щоб виправдати свою жорстокість перед самим собою. Ви в небезпеці. Але я можу допомогти вам. Я можу вивезти вас із Хмельницького сьогодні ж увечері. Охорона Макса для мене — не проблема.

Я витримала паузу. Повільно підняла очі, дозволяючи йому побачити в них удавану надію навпіл зі страхом.

— Чому ви це робите? Великий бізнесмен раптом вирішив побути благородним лицарем? Не вірю. Що вам потрібно натомість?

Артур тихо, суховато засміявся, і цей звук здався мені схожим на шурхіт сухого листя.

— Обожнюю ваш гострий розум, авторко. Добре, будьмо відвертими. Мені потрібен тендер на стадіон «Поділля». Через три дні — фінальне засідання комісії. Макс підготував новий пакет документів і креслень, які гарантують йому перемогу завдяки фінансовим махінаціям. Мені потрібні ці папери. Справжні копії його архітектурних розрахунків. Ви принесете їх мені — а я дам вам свободу, безпеку і стільки грошей, що ви зможете писати свої книги в будь-якій точці світу.

Я затамувала подих. Ось воно. Головна вимога озвучена.

Я повільно опустила руку в свою сумочку, намацала тонку флешку, яку Макс особисто записав для мене сьогодні о п'ятій ранку — ту саму, де були закладені фальшиві розрахунки, здатні повністю дискваліфікувати компанію Артура за плагіат та фінансові порушення, якщо він використає їх на комісії.

Я витягла флешку і накрила її долонею, не поспішаючи викладати на стіл.

— Тут усе, — тихо сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Його останні кошториси, закриті схеми фундаменту й підписи київських інвесторів. Якщо це потрапить до комісії від вашого імені — Макс знищений. Але якщо він дізнається, що це зробила я...

Артур палко протягнув свою руку, намагаючись накрити мою долоню своєю, щоб забрати флешку. Його пальці були холодними, як у мерця.

— Він не дізнається, обіцяю вам, Лізо...

Але перш ніж його пальці торкнулися моєї шкіри, у навушнику під моїм коміром пролунав такий страшний, сиплий рик Макса, що у мене ледь не зупинилося серце:

— Прибереш руку, тварюко, або я в’їду в це вітринне скло прямо зараз.

Я миттєво, різким рухом відсмикнула руку назад, випускаючи флешку на стіл. Артур здивовано підняв брови, але флешку все ж підхопив, ховаючи її в кишеню свого пальта

Я різко підхопила свою сумочку зі стільця, вдаючи, що мене трясе від паніки, хоча насправді серце калатало від шаленого голосу Макса в навушнику.

— Мені час йти, Артуро. Якщо він помітить мою відсутність, документи вам уже не знадобляться, — кинула я, розвертаючись на підборах.