"Розділ 9"

Ніч опустилася на Хмельницький раптово, наче хтось вимкнув світло в усьому всесвіті. Величезний маєток Архітектора занурився в глуху, важку темряву. Лише з-під дверей його кабінету на першому поверсі пробивалася тонка, криваво-жовта смужка світла. Макс був там. Уже кілька годин поспіль він глушив злість дорогим віскі й палив одну сигарету за іншою — я відчувала цей гіркий, терпкий запах тютюну навіть через вентиляцію у своїй кімнаті.

Я переодяглася. Жодного шовку чи графітових суконь. Прості чорні джинси, м'який светр, який не шелестів при русі, і босі ноги. Шкіра на шиї все ще горіла там, де її стискали його гарячі пальці, а срібний кулон важко перекочувався при кожному моєму кроці. Він став моїм компасом на цю ніч.

Я м'яко прочинила двері своєї кімнати. Коридор другого поверху зустрів мене гробовою тишею. Навіть моє власне дихання здавалося занадто голосним. Повільно, крок за кроком, я рушила вниз по мармурових сходах, притискаючись до стіни, щоб оминати скрипучі ділянки.

Моя ціль? Не його кабінет — туди зараз іти було б самогубством. Моя ціль — стара бібліотека в лівому крилі маєтку. Будинок Макса був зведений на залишках старого польського маєтку, і якщо Архітектор мав якісь скелети у шафі, то їхні сліди мали залишитися в архівах, старих документах чи щоденниках, які він так ретельно збирав.

Я штовхнула важкі двері бібліотеки. Тут пахло старою шкірою, пилом і сухим папером. Місячне світло пробивалося крізь величезне вікно, малюючи на підлозі довгі, химерні тіні від книжкових полиць.

Я підійшла до масивного дубового столу, заваленого старими кресленнями. Мої пальці швидко й акуратно почали перебирати папери. Схеми, кошториси, дозволи на будівництво... Нічого. Все ідеально тверезо й законно. Макс був занадто розумним, щоб кидати компромат на видноті.

Аж раптом мій погляд упав на нижню полицю закритої шафи, де стояв важкий залізний сейф старовинного зразка. Кодовий замок.

Я присіла навпочіпки, торкаючись прохолодного металу. Який пароль міг загадати чоловік, схиблений на контролі? Дата його народження? Занадто просто. Дата заснування його фірми? Навряд чи.

І тут мене наче струмом ударило. Кулон.

Я піднесла срібний виріб ближче до очей, підставляючи його під блідий промінь місяця. Серед готичного гравіювання на зворотному боці ледь помітно проступали чотири цифри, вибиті настільки дрібно, що раніше я вважала їх частиною орнаменту: 1994.

Мій пульс злетів до максимуму. Пальці злегка тремтіли, коли я почала крутити диски замка.

Один. Дев'ять. Дев'ять. Чотири.

Клац. Важкі залізні дверцята піддалися і з ледве чутним стогоном прочинилися. Всередині було темно, але я наосліп протягнула руку й намацала тонку картонну папку. Жодних грошей чи золота. Тільки папери.

Я витягла її на світло. На першій сторінці була вклеєна фотографія. Красива, усміхнена брюнетка з тонкими рисами обличчя та сумними, зацькованими очима. На її шиї... на її шиї блищав той самий срібний кулон, який зараз лежав на моїх ключицях.

Під фотографією великими літерами було написано ім'я: Адріана Литвин. А поруч — штамп медичної експертизи Хмельницького обласного моргу і дата: 14 серпня 2024 року. Причина смерті: асфіксія (удушення).

У мене в очах потемніло. Серце заколотило в самі вуха. О Боже... Артур не збрехав. Попередня дівчина Макса дійсно загинула. І її задушили.

— Тобі подобається те, що ти бачиш, авторко? — пролунав з напівтемряви дверей тихий, хрипкий і смертельно небезпечний голос.

Я здригнулася так, що папка ледь не випала з моїх рук. На порозі бібліотеки, спершись плечем на одвірок, стояв Макс. У його правій руці склянка з залишками янтарного віскі дрібно задзвонила об лід. Навіть у темряві я бачила, як дико блищали його очі. Він знав, що я прийду сюди. Він чекав на мене.

Він повільно відставив склянку на найближчу полицю і зробив крок усередину кімнати, виходячи на місячне світло. Його сорочка була розстебнута на кілька ґудзиків, волосся розпатлане, а в погляді читалася така суміш болю, люті й маніакального азарту, що повітря навколо нас знову перетворилося на кригу.

— Ти хотіла дізнатися мою головну таємницю для своєї нової глави? — він підходив усе ближче, і кожна секунда його наближення здавалася кроком до ешафоту. — Ну що ж, Лізо. Ти тримаєш її в руках. Тепер ти знаєш, що буває з тими, хто намагається зняти мій нашийник. Ну що, напишеш про це? Чи... твоя слухняність нарешті стане справжньою?

Він зупинився в кроці від мене, дивлячись зверху вниз, і його гаряча долоня повільно лягла на мою шию, перекриваючи пульс...

УХ! Напруга просто зашкалює! Ми розкрили головну таємницю Макса: його минула дівчина Адріана була задушена, і тепер Ліза опинилася сам на сам із потенційним убивцею посеред ночі в порожній бібліотеці.

Гаряча долоня Макса повністю накрила мою шию. Його великий палець ліг прямо на пульсуючу вену, і я відчувала, як моє серце б'ється об його шкіру — швидко, загнано, наче пташка в клітці. Срібний кулон Адріани опинився затиснутим між нашими тілами, впиваючись гострими краями гравіювання мені в груди.

Я затамувала подих. Один його рух, один сильніший натиск — і історія мого життя обірветься прямо тут, на підлозі цієї старої бібліотеки. Але я змусила себе не відводити погляду. Я дивилася прямо в його обсидіанові очі, шукаючи там... ні, не жалість. Жалість мені була не потрібна. Я шукала там правду.

— Ну давай, — тихо, майже беззвучно прошепотіла я, відчуваючи, як мої губи торкаються його підборіддя через нашу близькість. — Задуши й мене, Максе. Зроби те, що вмієш найкраще, коли втрачаєш контроль. Додай ще один штамп у цю папку.

Його пальці на моїй шиї здригнулися. Погляд Макса потемнів настільки, що зіниці повністю поглинули сіру райдужку. Його дихання було уривчастим, важким, гарячим. Я бачила, як усередині цього чоловіка зараз борються два звірі: один хотів знищити свідка його слабкості, а інший... інший хворобливо жадав моєї присутності.