"Смак заліза та бетону"

Розділ 1. Смак заліза та бетону

Місто зустріло мене не обіймами, а холодним ляпасом вологого вітру. Хмельницький у цей ранок здавався монохромним: сіре небо, сірий асфальт і нескінченні потоки людей, які ховали очі в коміри своїх пальт. Я стискала ручку своєї старої валізи так сильно, що пальці затерпли, а шкіра на кісточках побіліла. Кожен гуркіт трамвая віддавався в моїх скронях хворобливою пульсацією.

Я приїхала сюди не за мрією. Я приїхала сюди, щоб зникнути.

Оголошення на пожмаканому папірці, який я витягла з кишені джинсів у десятий раз за ранок, виглядало як знущання. «Потрібна прибиральниця в приватні апартаменти. Висока оплата. Повна конфіденційність». Конфіденційність — це було саме те слово, яке змусило моє серце пропустити удар. У моєму стані зайві питання були рівноцінні смертному вироку.

Я знайшла потрібну адресу на околиці елітного району. Величезна скляна вежа «SkyLine» врізалася в хмари, наче ніж у масло. Вона виглядала дорого, холодно і абсолютно бездушно.

Коли я підійшла до скляних дверей, моє відображення здалося мені чужим. Стомлені очі кольору потьмянілого срібла, бліда шкіра і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під куртки. Я виглядала як жертва, що сама прийшла до лігва хижака.

— Ви до кого? — голос охоронця в чорній формі розрізав тишу холу.

Він окинув мене оцінюючим поглядом — від дешевого взуття до мого обличчя. В його очах не було співчуття, лише холодна зневага. Так дивляться на бруд, який випадково занесли на підошві.

— Пентхаус. Пана Максима,— мій голос ледь не здригнувся, але я вчасно прикусила губу, відчуваючи металевий присмак крові.

Він мовчки приклав картку до зчитувача ліфта.

Двері зачинилися з тихим шипінням, і я відчула, як шлунок підстрибнув угору. Ліфт піднімався занадто швидко. 30, 32, 35 поверх… Світ за скляною панеллю ставав меншим, люди перетворювалися на мурах, а машини — на іграшки. На такій висоті кисню здавалося менше.

Коли двері розчинилися, я потрапила не в квартиру. Я потрапила в храм розкоші та холоду. Чорний мармур підлоги блищав так, що в ньому можна було побачити власну приреченість. Жодної зайвої речі. Жодної теплої деталі.

Я зробила крок вперед, і звук моїх кроків відбився від високої стелі, наче постріл.

— Ти запізнилася, — голос пролунав немов з-під землі. Низький, оксамитовий, але з гострими краями, об які можна було порізатися.

Він стояв біля вікна, спиною до мене. Широкі плечі, обтягнуті тонкою тканиною дорогої чорної сорочки, здавалися витесаними зі скелі. Він не повернувся, але я відчула, як по моєму хребту пробіг холодний піт. Атмосфера навколо нього була наелектризована, наче перед грозою.

— Годинник показує десяту нуль три, — я змусила себе заговорити, хоча горло стиснув спазм. — Я шукала вхід.

Він повільно розвернувся. Його рухи були граційними, як у хижака, що не поспішає вбивати свою здобич.

Його очі… Вони були кольору штормового моря — глибокі, темні й абсолютно нечитабельні. Він окинув мене поглядом, який затримався на моїх губах, а потім повільно спустився нижче, до моїх рук, що тремтіли.

Він зробив крок до мене. Один. Другий. Простір між нами почав стискатися. Я відчула запах його парфумів — сандал, дорогий тютюн і щось холодне, схоже на запах озону після блискавки.

— У моєму домі три хвилини — це вічність, — він зупинився на такій відстані, що я відчувала тепло, яке виходило від його тіла, попри його крижаний голос. — Ти знаєш, навіщо ти тут?

Він простягнув руку. Його пальці, довгі й сильні, на мить зависли біля мого обличчя, не торкаючись, але я відчула кожен міліметр цієї напруги.

Він не просто дивився на мене — він вивчав мене, як хижак вивчає слабкі місця своєї жертви перед тим, як нанести вирішальний удар. Його погляд, важкий і холодний, наче крижана вода, повільно ковзав по моєму обличчю. Я відчувала, як під цим поглядом мої щоки починають палати, хоча в самій вітальні панувала майже стерильна прохолода.

— Знаю, — видихнула я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Я тут, щоб прибирати. Це все, що вас має цікавити.

Його губи здригнулися в ледь помітному, майже примарному натяку на посмішку, але вона не досягла очей. Очі залишалися штормовими, небезпечними. Макс зробив ще один крок, і тепер між нами залишалося не більше тридцяти сантиметрів. Я відчула, як мої легені відмовляються робити вдих. Його присутність заповнювала весь простір, витісняючи кисень.

Він підняв руку. Його довгі пальці з ідеально доглянутими нігтями повільно наблизилися до мого обличчя. Я завмерла, серце калатало десь у самому горлі, боляче б'ючись об ребра. Я чекала удару, поштовху, чого завгодно, але він лише зачепив кінчиками пальців пасмо мого волосся, що вибилося з-під куртки.

Дотик був майже невагомим, але для мене він здався розпеченим залізом. По шкірі прокотилася хвиля електричного струму.

— Прибирати? — перепитав він, і його голос став ще нижчим, вібруючи десь у моїй грудній клітці. — У цьому домі є речі, які неможливо відмити водою, Лізо. Ти готова бруднити руки за ті гроші, які я пропоную?

Він злегка стиснув моє пасмо, змушуючи мене трохи підняти голову. Тепер я бачила кожну темну цятку в його райдужці, бачила зморшки в кутиках очей, які робили його обличчя ще більш суворим.

— У мене немає вибору, — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі. Я пам’ятала: не можна опускати погляд. Це єдине, що в мене залишилося — моя гордість.

— Вибір є завжди, — відрізав він, і в його тоні почувся метал. — Ти могла втекти. Могла піти до поліції. Але ти прийшла сюди. До мене.

Він відпустив моє волосся, але замість того, щоб відійти, наблизився ще ближче, нахиляючись до мого вуха. Я відчула його гарячий подих на своїй шиї, від якого по тілу побігли зрадницькі дрижаки.

— Ти прийшла в золоту клітку, маленька пташко. І я хочу побачити, як швидко ти почнеш благати про ключ.

Макс різко відсторонився, розриваючи нашу інтимну напругу, і попрямував до масивного столу з чорного дерева. Його кроки були беззвучними на дорогому мармурі.