Глава 10

Олег

За день до весілля

Ганна зустрічає мене привітною усмішкою та пропонує випити каву. Я приїхав, щоб забрати теплий одяг доньки й обговорити майбутнє святкування нового року. Марія вже мріє про ялинку, із захватом розповідає, як прикрасить мій дім та подвір’я. Я не розділяю її ентузіазму, бо у тринадцять варто розуміти, що життя не змінюється першого січня. І чудес також не буває.

— У мене виникли інші плани, — повідомляє Ганна. — У кінці грудня ми зі Славком збираємося в Чехію. Там живуть його родичі.

— У вас настільки серйозно?

Якщо пам'ять мені не зраджує, вони зустрічаються лише два місяці. У Ганни, звісно, були чоловіки, але жодного разу вона не проводила з ними новорічні свята.

— Так.

— А Марія знає?

Не хочу, аби донька сумувала у цей день. Новий рік — сімейне свято.

— Ще ні, — зітхає Ганна.

— Це порушення наших традицій.

Так склалося, що я завжди зустрічав новий рік із Ганною та Марією. Звісно, були й винятки. Аліса не розуміла, чому я спілкуюся з колишньою дівчиною, тому під час наших стосунків я пропустив кілька сімейних свят. Донька тоді дуже сумувала, навіть боялася, що я про неї забуду.

— Хіба це вперше? — посміхається Ганна. — Коли ти одружився, то з легкістю відмовився від наших традицій.

— Ти мені дорікаєш?

— Ні. Я раділа за тебе. Було дивно бачити тебе закоханим і дурненьким.

— То було давно.

— На жаль, — із сумом каже Ганна.

Вона досі за мене переживає. Як і Марія, і брат, і батьки. Ніколи до цього не звикну. Вони всі помилково вважають, що кохання змінить моє життя на краще. Але я не хочу вертатись до старої версії себе. Я не в тому віці, щоб втрачати розум від сильних почуттів.

— Отже, новий рік ми з Марією зустрінемо вдвох, — підсумовую я. Та ще перспектива. Я не вмію розважати доньку, а телебачення вона не любить.

— Чому ж? — Ганна дивиться на мене з цікавістю, нахиляється ближче і питає: — Я чула, що ти знайшов собі дівчину.

— Марія не вміє тримати язик за зубами.

— Хто вона?

Ганна підпригує на місці, тим самим видаючи своє нетерпіння. Жінки! Їм тільки кохання і подавай.

— Віталіна. Вона моя фіктивна дівчина.

Я коротко пояснюю, чому погодився на цю авантюру. Кажу, що Марія нарешті знайде спільну мову з однокласниками і забуде про комп’ютерні ігри. Ще мій брат заспокоїться, якщо повірить у наші з Вітою стосунки. І мама перестане бідкатися, і тато… хоча, думаю, йому плювати, що там коїться в моєму особистому житті.

— Суцільні плюси, — весело мовить Ганна. — Для всіх, крім тебе.

— Так і є.

— Хіба? — вона здіймає брову, сканує моє обличчя довгим поглядом. — Ні, я на це не куплюся. Ти б не погодився на цей експеримент, якби сам того не захотів.

— То був короткий спалах ентузіазму. Він швидко згас.

Ганна щуриться. Від неї нічого не приховаєш, ми занадто добре одне одного знаємо.

— Добре. Хай буде так. Я за тебе рада. Хоча це фіктивні стосунки — але ж все одно стосунки. Розслабся й отримуй від них задоволення.

— Не впевнений, — хитаю я головою.

— Ой, бу-бу-бу! Не впевнений він! Серйозний дорослий мужик, що забув, як це — жити без планів, розкладів, узгоджень. Якби я не знала тебе чотирнадцять років, то зараз би ніколи не звернула увагу на такого хмурого чоловіка. Ну що це таке? — вона торкається моєї бороди. — Прибери її, може, на людину схожим станеш.

— Ганно, — кажу я попереджувальним тоном.

— Облиш, на мене твої гнівні інтонації не діють, — всміхається вона. — Я довго мовчала, але більше не можу. Ти деградуєш, Олегу. Сильно деградуєш. Колись ти боявся дорослішати, ставати нудним і передбачуваним. Пам’ятаєш ті наші розмови, ще в гуртожитку?

— Так.

— Ну от, вітаю — твої страхи здійснилися! Ти нудний, відлюдькуватий і передбачуваний. Але причина не в твоєму віці. Причина ніколи не у віці, бо люди в душі не старіють. Ти сам обрав такий шлях.

— Це твоя точка зору, — зціпивши зуби,кажу я.

— Та ні, це правда. Ти став тим, ким завжди боявся стати. Жаль, що ти сам цього не усвідомлюєш.

Вона помиляється. Я це усвідомлюю. Але не впевнений, що хочу щось змінити. У мене комфортне життя.

— Я маю йти. Де одяг Марії?

— Колись ми поклялися, що завжди будемо прислухатися одне до одного. Цей час настав. Я прошу тебе подумати про мої слова.

— Я тебе почув.

— Марічка казала, що ви з Віталіною йдете на весілля. Так от, відтягнися на повну. Згадай свою молодість хоча б на один короткий день.

Я залишаю квартиру Ганни, кидаю сумки в багажник і сідаю за кермо. Серце відчайдушно бʼється в грудях, тіло напружене, ніби перед вирішальною битвою. Заплющую очі. Картинки минулого без попередження тиснуть на мозок.