Глава 9

Весільна церемонія нагадує чарівну зимову казку. Наречена одягнена у вишукану білосніжну сукню, наречений у темно-синьому костюмі помітно хвилюється, а його очі випромінюють щастя. Коли він бачить свою майбутню дружину, йому відбирає мову. Дівчина тепло всміхається, її губи тремтять. Ведучий починає церемонію, та закохані його майже не слухають. Їхні дії та слова пронизані любов'ю і неабиякою повагою одне до одного.

— Як тобі? — питаю Олега. — Марійці сподобається така оповідь? Хочу їй аудіоповідомлення відправити. Може, треба додати більше пафосу?

— Так, і романтики не вистачає. Скажи, що наречений не міг стримати сльози, коли почув клятву своєї дівчини. Плакали всі, навіть ведучий. Вологи було так багато, що серветок на всіх не вистачило.

— Гм, непогано, але Марійка запідозрить, що я з неї кепкую.

— Ну тоді скажи, як воно насправді було, — знизує плечима Олег.

Ми сидимо за столом в очікуванні свята. Навколо кружляють офіціанти, наливають напої, приносять гарячу їжу, купа незнайомих людей фотографуються і перешіптуються, коментуючи весілля. Приміщення величезне, декорацій багато, музика приємна. Нема до чого причепитися.

— Так не цікаво. Наречений з нареченою обмінялися каблучками, швидко поцілували одне одного та побігли на зйомку, поки не стемніло.

— Проза життя, — хмикає Олег. — Що тебе не влаштовує?

— Мене не зворушила церемонія. От взагалі! А деякі люди сльози крадькома витирали.

— То й що? Ти не знаєш Макса й Анжеліку.

— Зате ти знаєш.

— Угу, бо вони на мене працюють. Анжеліка займається рекламою, а Макс — кризис-менеджер.

— Вони гарна пара. І весілля наче непогане намічається. Диви, скільки смачної їжі! — вказую я на стіл, забитий безліччю страв.

— Ти зголодніла?

— Трохи, — киваю.

— То їж.

— Ні, сама я не буду, — заявляю вперто. — Та й молодята не повернулися.

Олег хитає головою, кидає на мене насмішкуватий погляд, який так і кричить — ну і дурепа, що за дурні відмазки? Але замість того, щоб сміятися, він бере виделку і накладає собі їжу. М’ясо, закуски, овочі, рибу — загрібає все, що бачить.

— Точно не хочеш? — питає він, пробуючи апетитну качку.

Дивлюся по сторонам. Ніхто ще не їсть, тільки напої розпивають. Ой, плювати! Я хапаю прибори та кидаюся на страви.

— Смачно, — коментую з набитим ротом. Всміхаюся, здивована власною поведінкою. Зазвичай я стримана та ввічлива, не починаю їсти першою, не пливу проти течії. — Ти погано на мене впливаєш.

— Навпаки. У тебе очі подобрішали, коли ти м’ясо спробувала, — жартує Олег.

— Ой, припини, — плескаю його по плечу.

— Олег Володимирович? Ви прийшли. Я було думав, що мені привиділося, — здивовано каже наречений, тобто вже чоловік. Максим. Поруч із ним стоїть Анжеліка у сліпучій білій сукні.

— Так, моя кохана обожнює весілля. Я не міг її розчарувати, — мовить Олег.

— Вітаю вас! — згадую я про манери. — Церемонія була дуже гарною, я ледь не розчулилася. І ведучий молодець, такі правильні слова говорив. Ви — надзвичайна пара, одразу помітно, як сильно ви одне одного кохаєте.

— Дякую, — щоки Анжеліки вкриваються румʼянцем. — Я всю ніч не спала, хвилювалася. Добре, що обійшлося без інцидентів.

— Хіба могло бути інакше? — всміхаюсь я. Вона надзвичайно мила дівчина.

— О так! Я могла забути слова клятви. Або на сукню наступити. Ой, варіантів насправді безліч, — сміється Анжеліка.

Макс обіймає її за талію, притискає до себе, вона ще більше червоніє. Ми з Олегом тактовно відходимо від столику, щоб не заважати молодятам. Вони вже цілуються, ніби давно не бачились.

— Ти чудово брешеш, — каже Олег.

Ми виходимо на пусту лоджію. Майже стемніло. Ненавиджу осінь за постійну нестачу світла. Я би не змогла жити в Англії, наприклад, або у Данії, бо люблю сонячні дні, а не мряку, сірість, тлін.

— Я не брехала, а проявляла ввічливість і тактовність.

— Навіщо?

— Тільки токсичні люди завжди кажуть правду, від якої іншим стає погано. Церемонія мене не зворушила до сліз, але навіщо молодятам про це знати?

— Я не дорікаю тобі, — Олег уважно дивиться на моє обличчя, від чого воно починає горіти. — Скоріше, хвалю. Ти чудово тримаєшся.

— Найважча частина ще попереду. Розваги, танці, конкурси. Ти готовий?

Ми зустрічаємося поглядами. Я пірнаю в синю глибину його очей. Час завмирає, шум за закритими дверима стихає.

— Ти сьогодні інший. Приємніший, — тихо кажу я. — Що змінилося?

— У мене були дні на роздуми та підготовку. Не люблю стрибати з трампліну, не вислухавши інструкцій.

Не вірю йому. Має бути ще щось. Можливо, Олег поговорив з кимось або Марійка знайшла правильні слова. За дві доби люди не міняються.

Та хто я така, щоб влаштовувати йому допит? Відкидаю всі питання з голови, торкаюся руки Олега, уточнюю: