Глава 8

У салоні миттєво стає душно та некомфортно. Я відчиняю дверцята і на повні груди вдихаю свіже повітря. Дивлюся на другий поверх будинку, до якого встигла трохи звикнути, згадую радісну Марійку, дивакуватого дядька Миколу й модельної зовнішності Ярину. Я хочу краще пізнати цих людей. Вони цікаві. Навіть Олег.

— Ні! — рішуче заявляю я.

— Тобто?

— Я не хочу припиняти наш експеримент.

— А тебе хтось питає?

Він одразу закривається в собі, обличчя суворе, губи щільно стиснуті, погляд гострий і незадоволений. Та мене цим не проймеш! Я знаю, що він отримував задоволення від нашого спектаклю, поки не дійшло до фізичного контакту. Саме після моїх дотиків Олег віддалився й замовк.

— Я маю право на висловлення власної думки. І для цього не обов’язково питати твого дозволу.

— Обов’язково. Я твій роботодавець.

— Справді? А де це прописано? Можно подивитися наш договір з чіткими правилами? Ні? Так я і думала.

Олег хитає головою. Теж відчиняє дверцята, але не для того, щоб подихати. Він виходить з автівки, спирається стегнами на капот, хмуриться. Я до нього приєднуюся. Ну а що — не сидіти ж у порожньому салоні?

— Зупинити наш фіктивний роман — це величезна помилка. Одна невдача нічого не означає. Твій брат щось запідозрив, він сумнівається, але не впевнений на сто відсотків. Ми краще підготуємося до наступної зустрічі та переконаємо його у силі нашого кохання.

Останнє речення я говорю з іронією. Олег хитає головою, не погоджуючись з моїми словами. Добре, тоді я продовжу.

— Ти погано старався, тому ми провалились.

— Та невже? — здіймає він брови. — Ти себе чуєш?

— І дуже добре. Я линула до тебе, обіймала, за руку тримала, а ти закляк, наче воскова скульптура, і мовчав!

— А хто називав мене Олежкою? Навіщо це було?

— Для правдоподібності! Закохані люди кличуть одне одного любчиками, зайчиками, кошенятками тощо. А тобі невинний Олежик не сподобався.

— Бо це було награно.

— Гм, дивно, чому це фіктивні стосунки здаються тобі награним? Може, бо їх треба грати? Й імпровізувати час від часу? — підвищую я голос. Олег кривиться.

Опановую себе, роблю кілька глибокій вдихів, на небо дивлюся. Там нічого не видно, все в тумані.

— Щоб Микола нам повірив, я вирішила тебе обійняти. Злякалася, бо ти не відповідав. Запанікувала. Тому й назвала тебе Олежкою.

— Я відповів.

— Угу, але ти себе не бачив. Похмурий, злий, закритий. Бр-р. Зі сторони здалося, ніби тобі огидно тримати мене за руку, — ображено кидаю я.

— Це неправда.

— Не дивно, що Микола не повірив у нашу так звану любов. Кохану дівчину обіймають із задоволенням, а не з нещасним виразом обличчя.

— Ти перебільшуєш.

— Хіба? Ти був дерев’яним і відстороненим. А в будинку зовсім мене не торкався.

Олег піднімає руки в жесті, що означає поразку.

— Добре, — сипло каже він. — Ти маєш рацію. Я не впорався з роллю, але це не тому, що мені неприємно тебе торкатися.

— Чому ж тоді?

— За шість років я забув, як це — перебувати з кимось у стосунках.

— Хіба в тебе нікого не було? — не вірю я. Він дорослий чоловік і точно не зможе прожити без жінки аж шість років.

— Були зустрічі на одну ніч. Сама розумієш, там не треба грати в кохання, — саркастично мовить він.

Ну що ж, правда за правду. Я спираюся руками на капот, дивлюся в туманне сіре небо й набираюся сміливості для того, щоб бути чесною з чоловіком. Після Ростислава це неабияк важко.

— Мені теж непросто… торкатися тебе, обіймати, приємності говорити. Я… цього року я була в стосунках з чоловіком, в якого давно закохалася. Але він нічого до мене не відчував. Відігравав роль хлопця, аби потім вкрасти гроші з моєї картки.

— Звідки він дізнався про гроші?

— А я сама проговорилася, — гірко всміхаюся. — Ми разом працювали. Теревенили про різне під час обідньої перерви. Ну і я необачно сказала, що накопичила енну суму на відкриття власного магазину спецій. Через тиждень ми почали зустрічатися... Я нічого не запідозрила. Нічогісінько!

— І де той чоловік зараз?

— Не знаю. І знати не хочу, — задираю голову, щоб бачити тільки безкрає небо. Слова даються мені важко, та я маю це сказати. — Після того випадку я не хочу стосунків. Навіть боюся їх. Раптом історія знову повториться?.. А наша гра — це безпечно й — чого приховувати? — цікаво. Мені подобаються твої родичі. Твоя дочка. Але не думай, що тільки тобі важко переступити через себе і вдавати закоханого.

Швидко моргаю, щоб приховати вологу в очах. Про Ростислава знають тільки близькі люди.

І Олег. 

Він не дивиться у мій бік. Замислився про щось.

— До чого я веду? — продовжую свою промову, аби тиша не різала вуха. — По-перше, нам обом важко грати закоханих. По-друге, після невдачі не здаються, а продовжують боротьбу. По-третє, Микола дуже приємний. І його дівчина теж.