Глава 7

У дорозі Марійка без упину розповідає про свого улюбленого дядька. Помітно, що вона його обожнює.

— Дядь Микола любить комп'ютерні ігри, веселощі та розваги! Взимку ми разом ходимо на ковзанку, влітку — на роллердром і мотузкові парки. Я легко долаю будь-які перепони, хоча фізкультуру в школі ненавиджу. Там потрібно з однокласниками взаємодіяти, м’ячі в корзину кидати, а коли я не потрапляю — з мене сміються. Хоча я не хіхікаю, коли вони неправильно відповідають на запитання з математики чи хімії.

— Це дуже мило з твого боку. Я би відчувала зловтіху.

— А хто сказав, що я справжнє янголятко і нічого подібного не відчуваю? — сміється Марійка. — Коли хлопці не можуть вирішити просту задачку, я сміюсь і тицяю в них пальцем. Але роблю це в своїй уяві.

— Хто тебе ображає? — хмуро запитує Олег.

— Однокласники.

— Це я вже чув. Мені потрібна конкретика. Імена, прізвища, номери телефону, домашня адреса.

— Тату, ніяких імен ти не почуєш. Доносити на своїх людей, хай вони і справжні придурки, — це не етично.

— Чому? — втручаюсь я. — Поганців треба карати.

— Вони не розуміють, що ображають мене своїми фразочками, — тихо каже Марійка. — Я у відповідь лише холодно всміхаюся, а справжні емоції старанно приховую.

— Правильно. Хай знають, що тобі плювати на їхні уїдливі коментарі, — схвально каже Олег.

Мої брови повзуть вгору. Оце так настанова від рідного батька!

— Що в цьому правильного? — обурююсь я. — Якби вони дізналися, що Марійці неприємно, то могли б відчути провину чи жаль. Раптом би вони задумались над своєю поведінкою, га? А зараз хлопці не розуміють, що встали не хибний шлях.

— Та все вони розуміють, — впевнено каже Олег. — Не треба вважати підлітків дурними. Тринадцять років — це свідомий вік, коли ти знаєш, що правильно, а що ні, і вмієш аналізувати наслідки своїх вчинків.

— Я і в дев’ятнадцять не завжди розуміла, що до чого. Не задумувалася над наслідками, просто чинила якусь дурню. І зараз, в двадцять пʼять, я не вважаю себе достатньо свідомою особистістю. А ти про тринадцять кажеш, — хитаю головою.

— Вважаєте, їм варто сказати про свої почуття? — звертається до мене Марійка. Вона говорить тихо, нерішуче. Я повертаюся та ствердно киваю.

— Так. Показувати емоції — це не слабкість. Не треба ховати себе за ввічливою усмішкою. Бо з часом це може перетворитися на шкідливу звичку.

Олег давить на газ. Його вилиці загострені, очі зосереджені на дорозі, пальці міцно обхоплюють кермо. Декілька хвилин тому він був розслабленим. Зміна в поведінці сталася настільки раптово, що мене це бентежить.

— Ти не згодний зі мною? — прямо питаю я.

— Ні.

— Чому? Краще бути емоційним інвалідом? Задушити в собі все живе, щоб інші вважали тебе сильною людиною?

— Потім поговоримо, — коротко відказує він.

— Тато не хоче з вами сваритися, — каже Марійка. — Але він із задоволенням прочитає лекцію про емоції, про загартування характеру, про булінг у школі та про хлопців-підлітків. Правильно, тату?

— Можливо, — Олег ледь не скрипить зубами.

Я всміхаюся. Марійка добре знає батька, та Олегу не подобається бути передбачуваним і нудним. Тоді хай щось змінює. Наприклад, прислухається до моїх порад. Я впевнена, що тринадцятирічній дівчинці не потрібно прикидатися холодною королевою, якій начхати на образливі слова. У такому випадку хлопці відчують свою безнаказаність і частіше вдаватимуться до поганих вчинків.

— То на чому ми зупинилися? Ти казала, що ходила з дядьком у роллердром, — повертаюся до старої теми. — А на лижах ви каталися?

— З дядь Миколою? Ні. Але новий рік близько. Можна щось вигадати. Не бійтеся, Віталіно, ми вас обов’язково покличемо з собою. Правда, тату?

— Угу, — буркає Олег.

— У твого дядька є дружина? — цікавлюсь я. З дівчатами легше спілкуватися, ніж з двома дорослими чоловіками.

— Колись була, але вони розійшлися. Пам’ятаєте, я казала, що дорослі легко розходяться з тими, кого любили? Ну от, мій дядько із таких людей. Тепер у нього тільки дівчини модельної зовнішності. На жаль, вони часто змінюються. Дядь Микола хотів і моєму татові жінку знайти, але тато — божевільний домосід.

— Маріє, досить, — зупиняє її Олег.

— Ти справді домосід. Але коли я довго сиджу вдома, тебе це дратує. Чому? — дівчинка невинно кліпає очима.

Відвертаюсь до вікна, кусаю губи, щоб не засміятися. Олег виглядає спантеличеним, Марійка кидає на нього переможний погляд.

— Різниця у віці, — знаходиться з відповіддю Олег. — У школі треба гуляти з друзями і розважатися. І про уроки, звісно, не забувати. Коли тобі виповниться тридцять шість, я дозволю тобі бути домосідкою. Добре?

— П-ф-ф! — фиркає Марійка. — Якщо ти доживеш!

— А це що за розмови?

— Тату, я рано чи пізно матиму власне житло, а ти залишишся один. І тоді під час інфаркту або інсульту тобі ніхто не допоможе. До речі, статистика каже, що самотні люди помирають раніше за тих, у кого є велика любляча родина.