Глава 5

Олег

Батьківство — це, в першу чергу, про терплячість і вміння приймати власну дитину такою, яка вона є. Не обмежувати її у креативі, не наполягати на власній думці, не забороняти бачити світ під іншим кутом.

Так от, з терплячістю у мене кепсько. Варто доньці зробити що-небудь дурне або суперечливе — я мовчати не вмію. А потім розумію, що їй не потрібні мої настанови, не в тому вона віці. Що я робив у тринадцять років? Сперечався з батьками до хрипоти в голосі та розважався. З останнім у Марії проблеми.

Вона — асоціальна дитина. Ні з ким не товаришує, не підтримує дружні розмови, не ходить на дні народження своїх однокласників і не бере участь у шкільних виставах. Каже, що їй краще пройти гру або прочитати книгу. Мовляв, тоді їй точно буде цікаво, а от спілкування з однолітками — це марне витрачання часу.

Я ділився своїми переживаннями з Ганною, та колишню не хвилює асоціальність нашої дочки. Вона впевнена, що Марія це переросте і що в підлітковому віці триматися подалі від зграї — цілком нормальна захисна реакція. Типу подібним чином донька вберігає себе від емоційних травм.

Вимикаю комп’ютер, бо все одно не можу зосередитися на роботі, та прямую на кухню. Наливаю у стакан солодку газировку, а собі — яблучний сік, і з цим добром іду до Марії. Вона не одразу мене впускає, бо треба ж якось показати, що я жахливий татусь, який не зрозумів її геніальну ідею.

— Чого тобі? — хмуро питає донька. Вона сидить на підлозі, на подушці, та зосереджено дивиться в телевізор.

— У що граєш?

— А тобі яка різниця? — відказує роздратовано.

— Цікаво.

— Та невже? Ти впевнений, що ігри — то повна фігня, що в моєму віці треба з друзями гуляти, а не прокачувати власного персонажа, — вказує вона на екран. Там саме відкриті ігрові вміння, які можна вдосконалити.

Хитаю головою. Ну що це за життя: сидіти в непровітрюваній кімнаті та вибирати, що може робити герой — швидше бігати чи збирати більше боєприпасів?

— Будеш? — протягую доньці стакан з газировкою.

— Зрозуміло. Ти знову з’їхав з теми, — кривиться вона, але напій бере. Знаю, що їй до вподоби ця шипучка.

— Я хотів поговорити про вчорашнє…

— Навіщо? — перебиває мене та приймає войовничу позу, склавши руки на колінах і задерши підборіддя.

— Хочу зрозуміти твої мотиви.

Замість того, щоб критикувати чи знецінювати її ідею, я вирішив у всьому розібратися. Бо Марія вчора говорила з таким задиристим блиском в очах, з таким ентузіазмом у голосі — що я на секунду повірив у цю маячню з підставною дівчиною.

— Все одно не зрозумієш, — тихо мовить донька. Її плечі опускаються, підборіддя також. — Ти досі не розумієш, що цікавого в іграх. Що вже казати про мої геніальні ідеї.

— Я не геній, — кажу з іронією. — Але я вірю, що це мені не завадить. Твої мотиви підходять для звичайних смертних?

— Ну тату, — усміхається Марія та жартівливо штовхає мене в плече. — Не принижай себе. Ти — найрозумніша людина на цій вулиці. Після мене, звичайно.

— Звісно.

Поки донька роздумує, я п’ю сік і розглядаю її кімнату. Тут завжди панує безлад. Але якийсь акуратний, комфортний. Мої батьки б ніколи не дозволили кидати подушки на підлогу та залишати їжу на письмовому столі. 

— Добре, — Марія спрямовує на мене зацікавлений погляд. — Мама багато про тебе розказує. Коли я у неї питаю, звичайно. І дещо не стикується.

— Що саме? — питаю я.

Ми з Ганною розійшлися на гарній ноті. Я перестав любити її як жінку, але завжди любитиму, як вірного друга. Ми вчилися в одній групі, готувалися до екзаменів, до ранку святкували вдалу сесію та після однієї бурної вечірки прокинулися разом. Тоді ж вирішили спробувати, раптом дружба перетвориться у щось серйозне.

На жаль, наші стосунки тривали недовго, приблизно рік. Розійшлися ми без жалю та претензій. А через декілька місяців народилася Марія.

— Мамині розповіді мають дещо спільне: ти в них завжди веселий креативний екстраверт, лідер групи і жартівник, а також організатор масових забав.

— Ганна що, всі мої секрети видала?

— Майже, — задоволено киває донька. — Я нещодавно весільне відео подивилася. Ну, ваше з Алісою. Виявляється, ти крутезно танцюєш!

В її голосі лунає щире захоплення. Я стискаю кулаки. Згадка про Алісу завжди віддається болісним спазмом у грудях. 

Колись це мине. Я вже шостий рік чекаю.

— Співати я теж вмію. І що? — ледь стримую зітхання. Вони з Віталіною зговорилися. І з батьками моїми. Останнім часом я занадто багато чую про те, як сильно змінився і яким «зручним» я був у минулому, бо веселив людей і роздавав корисні поради.

— А заспіваєш що-небудь? — із надією запитує донька. — Я би тебе послухала. Можеш навіть реп зачитати, я потерплю.

— Ого, на які жертви ти згодна піти, — хмикаю. — Але співати я не буду.

— Чого?

— Бо не хочу.