Глава 4

— Що? — голосно питаю я. — Якого дідька?

— А чому б ні? — плескає віями Марійка з таким виразом обличчя, ніби вона запропонувала нам з Олегом приготувати вечерю, а не грати закоханих. — Ви знайомі, тому швидко звикнете один до одного.

— Що відбувається в твоїй голові? — тихо каже Олег. — Іноді я зовсім тебе не розумію.

— Майже завжди, — вперто виправляє його Марійка. — Та геніїв часто вважають божевільними. Це нормально.

— Поясни, а я тут до чого? — притискаю долоню до чола. — Вибач, я ледве тебе знаю, тож мені байдуже, чи спілкуєшся ти зі своїми однокласниками, чи ні.

— Ви отримаєте винагороду. У тата є гроші, він багатий і щедрий. Правда, тату?

Олег стискає пальцями перенісся, але я на мить помічаю, як куток його губ сіпається вгору. Що смішного він побачив у цій ситуації? Чи в нього нервовий тик?

— А в чому сенс? — не знаходжу я логіку в тому, що відбувається.

Нещодавно Марійка говорила про здоровий глузд і любов до вирішення завдань, а тепер пропонує якусь дурню без смислу і цілі.

— Так, це правильне запитання. В чому сенс, Маріє? — долучається до мене Олег.

— Назвемо це великим експериментом. Я отримаю новий досвід спілкування з людьми, яких не вважаю достатньо цікавими і розумними. Ти, тату, відволічешся від роботи та порадуєш бабусю з дідусем, що хвилюються за тебе вже п’ятий рік поспіль. А ви, Віталіно, кілька місяців відчуватимете себе героїнею мелодрам, котрій сильно пощастило в житті. Шикарний будинок, ресторани, нові сукні, красивий чоловік поруч… Банальщина, одним словом, але краще жити в мелодрамі, ніж у детективі.

— Сумнівний досвід, — підтискаю я губи. — У детективі хоча б є загадка. А тут що?

— Про гроші не забудь, — хмикає Олег. — Віталіна до того ж отримає щедру суму, вірно?

— Так, — киває Марійка.

Я спантеличено хитаю головою. Вони зовсім подуріли, чи що?

— Вибачте, але я не акторка, щоб правдоподібно грати таку роль. І гроші мене не цікавлять. Дякую, що показала свою кімнату, Марійко. Я від неї в захваті.

— Якщо ви погодитесь бути татовою псевдо-дівчиною, ми втрьох пограємо в настільні ігри. Буде весело, — не здається Марійка. Мені б її наполегливість!

— Я… мені треба додому.

З цими словами я підходжу до Олега, що стоїть у дверях, і киваю головою, мовляв, випусти мене. Ми зустрічаємося поглядами. Зараз його очі не настільки холодні, як минулої зустрічі, і в них навіть живий вогник відчувається. 

— З обладнанням допомога не потрібна? — питає він.

— Ні, я не встигла його дістати.

— Я вас проводжу, — каже Олег і відходить від дверей, щоб я могла протиснутися в коридор.

— До зустрічі, Віто, — кричить у спину Марійка.

Я зараз така розлючена на неї, що лише киваю у відповідь. По-перше, вона підставила мене, попросила прибрати будинок, який вже прибрали кілька днів тому. По-друге, дівчинка вигадала якусь маячню про фіктивні стосунки і не змогла обґрунтувати свою божевільну ідею. По-третє, через неї я маю спілкуватися з похмурим дикуном Олегом. А я цього не хочу! Його борода і лід в очах нагадують про Алісу і про швидкоплинність життя.

— Дивно, що ви не помітили мою машину.

— Чому ж це? Помітив. Та я не очікував побачити вас у кімнаті своєї дочки, бо вона нікого туди не пускає.

— Чому? Соромиться своїх вподобань?

— Марія важко звикає до нових людей.

— Тоді я виняток із правил. До мене вона звикла за дві зустрічі. Тільки не впевнена, що це хороша новина. Для мене, — уточнюю про всяк випадок.

— Так, Марія вміє приголомшити, — з теплими нотками у голосі мовить Олег.

На секунду здається, ніби він та сама людина із мого минулого. Харизматичний чоловік, що був по вуха закоханим в Алісу, і широко всміхався на кожній весільній світлині.

— Часто вона вигадує щось подібне?

З моїм питанням зникають спогади, а голос Олега знову стає сухим.

— Зараз ні, — коротко відказує він.

— Зрозуміло. Дурна ідея. Навіщо платити комусь за фіктивні стосунки, якщо можна знайти справжню дівчину?

— А ви що, не справжня дівчина? — піднімає брову Олег.

— Справжню — тобто не фіктивну. Думаю, у вас немає проблем із жінками.

Тиша дзвенить у вухах і натягує нерви до межі. Я сказала все, що хотіла, і навіть більше. Треба їхати.

— Рада була знову вас бачити, — ввічливо говорю я та наближаюся до автівки.

— Брешеш, — впевнено говорить Олег. Зупиняюсь, так і не відчинивши дверцята.

— Тобто?

— Ти анітрохи не рада мене бачити. На твоєму лиці все написано. Розчарування, дискомфорт, тривога. Тобі неприємна ця розмова, ти не знаєш, куди себе діти і що сказати.

Нутрощі палить вогнем, від обурення розпирає грудну клітку.  аж дихати частіше починаю і, повернувшись, заглядаю в сині очі Олега.