Глава 3

Мама дивиться на мене із сумішшю розчарування та жалю. Вона скорботно хитає головою, складає руки на столі, зітхає протяжно. Я не можу їй в очі подивитися. Соромно, навіщо приховувати? Минулого місяця я із захватом розповідала, як зароблю грошей на двох роботах, а сьогодні повідомляю, що записалася на якісь незрозумілі комп’ютерні курси.

— Ти посварилася з Юлією? — тихо питає мама. — І тому більше не хочеш прибирати?

— Ні, ми з нею в добрих стосунках. Мені набридло копирсатися в смітті.

— Але там добре платять, — ствердно каже мама.

— Угу. Краще, ніж в офісі.

— А курси вартують грошей.

— У мене вони є, за це не хвилюйся, — поспішаю її заспокоїти.

Мама знову тяжко зітхає. Знаю, знаю, мені потрібна стабільна робота, власне житло, а ще — заміж вийти та завагітніти за рік, інакше буде пізно. Коли там жінок вважають «старородними»? У двадцять вісім? Мама про це часто говорить і з нетерпінням чекає, коли я подарую їй онуків.

— Та які в тебе гроші? Одна назва. Ти скільки працювала? Місяць, півтора? А скільки розповідей було про те, що там гарно платять, що це престижна клінінгова компанія, і ти не прибиральниця, а як там воно називається?

— Клінер.

— Новомодні слова, а сенс той же, — зневажливо коментує мама. — Ти мила чужі туалети, і задля чого? Щоб на курси піти?

— В інформаційних технологіях кращі зарплати.

— То чого ти одразу туди не пішла? — розводить мама руками.

— Бо мені потрібні швидкі гроші! — несвідомо підвищую голос. — Бо я бачила свою мрію, могла доторкнутися до неї, та не вийшло. Ростислав вкрав її у мене… Я хотіла повернути всю суму в короткий строк, та бачиш, не вийшло у мене…

Я не змирилася зі своєю втратою. Два роки закоханості, кілька місяців палких стосунків, а потім я опинилася біля розбитого корита.

Гірко усміхаюсь. Я навіть познайомила Ростислава зі своїми батьками. Татові він не сподобався, а от мама назвала його симпатичний молодиком і пошепки натякнула мені, що у нас будуть красиві діточки. Коли я розповіла про зникнення Ростислава разом з телефоном і кредитною карткою, мама спершу не повірила. Навіть думала, що він в автокатастрофу потрапив або його пограбували. Мабуть, наївність — то в нас сімейне.

— Нічого, доню, все налагодиться, — тихо каже мама.

Від несподіванки я різко обертаюся та бачу її сповнений любові погляд. Руки починають тремтіти, на очах з’являються сльози. Я із тих людей, котрі сильніше плачуть, коли їх намагаються заспокоїти та підтримати. А от якщо мене ніхто не чіпає — то очі так і залишаються сухими. Дивна особливість.

— Що сталося? — заходить до кухні тато.

— Я звільнилася, — шморгаю носом.

Батько змахує рукою.

— Ну і добре. Не варто моїй доньці чужі хати прибирати. Це ти встигнеш у шлюбі зробити.

— Тату, — фиркаю я. — Ти що таке кажеш?

— Та жартую я, жартую, — піднімає він руки.

Залишок дня минає у теплій сімейній атмосфері. Я йду в магазин за попкорном і шкідливими газировками, ми сідаємо біля телевізора та дивимося комедію, яку батько дуже голосно коментує, а мама сміється над його жартами.

Зранку мені телефонує Юля та просить заїхати до неї, підписати папери про звільнення. Гм, дивно, я ж наче не встигла офіційно оформитися. Але сьогодні вихідний, тож я залюбки вибираюся на свіже повітря.

Заходжу в пустий офіс, стукаю до Юлі. Відповіді немає. Знизую плечима, штовхаю двері.

— Бу! — вигукує Марійка, піднявши руки так, ніби вона дівчина-кішка і от-от мене подряпає.

— Трясця! — у відповідь говорю я, сіпаючись і боляче вдаряючись ліктем у стіну.

— Налякала? — радісно питає дівчинка.

— Ні.

— Але ви здригнулися!

— Так, бо це нормальна реакція тіла на несподіваний крик. Знаєш, як у фільмах жахів? Коли темно, грає напружена музика, героїня довго кудись йде, а потім позаду неї з різким звуком з'являється монстр? Я тоді на дивані підскакую від раптового звуку. Але то не страх.

— Я жахастики не люблю. Хіба що в іграх, — хмуриться Марія.

— А ти що тут робиш? І де Юлія? Тобто Юлія Антонівна, — одразу виправляюсь я.

— Ваша начальниця пішла за кавою, а мене залишила тут.

— Без нагляду?

— Мені вже тринадцять, — гордо повідомляє Марійка. — Я давно обходжуся без нянь.

— І як минув твій день народження? — цікавлюсь я.

Сідаю в крісло подруги, під’їжджаю на ньому до Марійки. Вона скидає взуття та з ногами забирається на стілець. Її личко стає зосередженим.

— А знаєте, непогано. Спочатку ми з татом пішли в ресторан, потім у ролердром. Мені навіть вдалося його розсмішити, а це рідкість. Після обіду я поїхала до мами, ми їли солодке, танцювали під гучну музику та грали в ігри.

— А з друзями ти не зустрічалася?