Глава 2

Юлія відмічає щось в телефоні, а потім цікавиться:

— Чому ти пізно повернулася? Клієнт вередливий? Від нього це перше замовлення.

— Ні, він нормальний. То я схибила трохи.

Подруга дивиться на годинник, що висить в нашому офісі, мружиться задумливо, після чого пропонує:

— Вип’ємо по кавусі? Якраз розкажеш, що у тебе сталося.

— Добре, — зовсім не протестую я, бо хочу з кимось обговорити зустріч зі своїм минулим.

Юлія — моя подруга, що раніше жила в сусідньому під'їзді. З нею ми ходили у дитсадок, а потім і в школу. Наші дороги розійшлися при вступі до університету, але навіть попри різні інтереси ми продовжували спілкуватися і шукати одна в одної підтримки. У свої двадцять пʼять років Юля володіє клінінговою компанією, а я тільки збираю гроші на власну справу.

— І коли ти перестанеш їздити на цій жахливій машині? — хмуриться Юля, розглядаючи автівку мого тата. — Я скоріше посвідчення водія отримаю, ніж ти зміниш цю колимагу на щось адекватне.

— Ми обидві знаємо, що ти боїшся сідати за кермо.

— Коли-небудь я цей страх опаную.

— А я одного дня зможу купити власну автівку, а не користуватися татовою… Як ти її назвала?

— Колимага.

— Сідай уже, — закочую я очі.

Юля театрально зітхає, ніби машина мого батька — то найжахливіша у світі річ. Вона, звісно, переграє, бо у нас приблизно однакове минуле: життя за містом в однокімнатній квартирі, відсутність нормального опалення, простий одяг і телефони, мрія вступити на бюджет, тому що контракт наші батьки не потягнуть.

Тільки Юлі пощастило зустріти кохання в університеті, а я… Нещодавно я розійшлася з тим, кого любила два роки. Вірніше, мене кинули. В усіх смислах.

Мій коханий зняв усі гроші з моєї картки та зник з мого життя. Я зверталася до банку, до поліції — ох, куди я тільки не писала заяви! — та мені нічим не могли допомогти. На жаль, я, дурепа, сама сказала хлопцю свій пін-код.

Але хто ж знав, що Ростислав — той самий Ростислав, з яким ми працювали в одному магазині техніки — виявиться крадієм і брехуном. Його обожнювали всі: від менеджерів до директора. Він був неперевершеним консультантом та продавав найдорожчі товари, або ті товари, на які ніхто не дивився. Через Ростислава я не шукала нову, більш престижну роботу. Та й він не хотів, щоб я влаштувалася в офіс.

А потім одного жахливого дня я прокинулась — а поруч немає ні Ростислава, ні моєї картки, ні телефона, за який я ще не виплатила кредит.

Прийшлося з’їхати з орендованої квартири та повернутися на деякий час до батьків. Щоб знову побачити втрачену суму на рахунку, я працюю на двох роботах: вдень ходжу до офісу, де пишу статті на різні теми, а ввечері та на вихідних прибираю квартири мажорів.

Життя потрохи налагоджується, але для власного бізнесу ще зарано.

— Я уважно тебе слухаю, — каже Юлія, двома руками обхопивши горнятко кави.

Під час моєї розповіді її обличчя змінюється: стає зацікавленим, натхненним.

— І що той Олег, симпатичний? Бо дім у нього величезний, якщо вірити вказаним даним.

Юлін чоловік — заможна людина, саме він дав їй гроші на розвиток клінінгової компанії. Тепер вона хоче, щоб і мені так пощастило.

— Не знаю, — задумуюсь на хвильку, згадуючи похмуре обличчя Олега, його бороду, холодні очі та грубий голос. — Ні, він анітрохи не симпатичний.

— Це в чоловіках не головне, — тягне Юлія.

— Ой, хто б казав! Твій Ігор дуже вродливий.

— О так, — задоволено хихоче подруга. — Він у мене красунчик.

— Справа не в зовнішності Олега. Мені жаль Марійку. Вона така гарна дівчинка, а він гримає на неї, слова доброго сказати не може. Тьху!

— Ну з чоловіків рідко виходять гарні батьки.

— Я в це не вірю, — згадую про свій чай і тягнуся за горнятком.

— Якщо він знову звернеться до нашої компанії, я дам тобі знати, — підморгує подруга. — Здається, тебе не тільки його дочка зацікавила.

Хитаю головою, але її слова не спростовую. Насправді я і про Олега думаю. Як можна так сильно змінитися? Пʼять років минуло, хіба це не достатній строк, аби перегорювати та рухатися далі?

Хоча що я розумію в коханні? Мій хлопець вкрав  у мене гроші, а я нічого не підозрювала. Коли повідомила мамі — вона назвала мене наївною дурепою. І не посперечаєшся навіть. Я довго задивлялися на Ростислава, а коли він нарешті погодився піти зі мною на побачення, я від щастя ледве не здуріла. А через декілька місяців Ростислав попросив грошей у борг, і я запросто дала йому свою картку, щоб він зняв потрібну суму!

Ну і хто я після цього?

— Я втомилася щось, мабуть, додому поїду. Тебе підвезти?

— У центр підкинь, я по магазинам прогуляюсь, — киває Юля.

Вдома пахне смачною їжею, моїми улюбленими пиріжками з вишнею, які мама готує краще всіх на світі.

— Привіт, люба, — вона киває на стіл. — Сідай, зараз вечеряти будемо. Щось ти довго сьогодні.