Глава 1

— А чому ви працюєте прибиральницею? — зацікавлено питає дівчинка років дванадцяти. — Це не дуже приємна робота. Та ще й брудна.

Вона смішно кривиться. Мабуть, це дочка господаря будинку.

— Усе просто: мені потрібні гроші, — чесно кажу я, розглядаючи дитину. Її обличчя всіяне веснянками, ніс кирпатий, волосся блискуче, руде і, здається, фарбоване.

— Банальна причина. Нудна, — зітхає дівча.

— А ти очікувала на іншу відповідь? — цікавлюсь я.

Зі мною рідко розмовляють на роботі. В основному власники житла або зачиняються в своїй кімнаті, або йдуть кудись на декілька годин, а, повернувшись, скептично роздивляються кожен куточок своєї оселі. Якщо знайдуть неприбраний пил або смітинку — ох, про повторне замовлення можна забути. І добре, якщо вони не поскаржаться Юлії, моїй начальниці та разом з тим найкращій подрузі.

— Угу, — киває дівчинка. — Я думала, може, ви хочете обікрасти наш дім, але спочатку треба зрозуміти, як він влаштований і чи надійно захищається. Тому ви під прикриттям проникли у будинок, а я заважаю вам шукати камери. До речі, можу підказати, де саме вони знаходяться. Одна у дворі, а інша… а не скажу, де. Бо раптом ви і справді крадійка, га? Ото кумедно буде!

— Непогана версія, — усміхаюсь я. — У тебе добре розвинена фантазія.

— Почекайте, я ще другу версію не озвучила, — радісно мовить дівчинка. — Насправді ви не прибиральниця, а жінка, що шукає забезпечених чоловіків, зваблює їх, а потім місяцями підсипає їм отруту, щоб одного дня стати щасливою і багатою вдовою.

— У наш час важко приховати злочин, — із сумнівом кажу я.

Дівчинку це абсолютно не бентежить. Навпаки, вона киває, обдумуючи мої слова.

— Дійсно, на вбивцю ви не схожі. Тоді ви просто розчарувалися в мужчинах і шукаєте багатія, аби вступити у шлюб за розрахунком. Ця версія найнудніша, але хай буде.

— Може, я не забезпеченого чоловіка шукаю, а любов усього свого життя, — підіграю дівчинці, але їй моя ідея не подобається. Вона голосно фиркає та махає руками.

— Фу, це банальщина у квадраті, ні — у кубі! Вам треба розвивати фантазію, як це роблю я.

— На жаль, мені ніколи цим займатися.

Я згадую про свої обов’язки та уважно оглядаю кімнату. Тут панує ідеальна чистота. Я вдосконалюю свої навички та останнім часом майже не отримую зауважень від клієнтів.

— А давно ви прибираєте? — не залишає мене в спокої допитлива дівчинка.

— Ні, кілька тижнів. Моя подруга володіє клінінговою компанію, тож я отримую найкращі замовлення.

— Кумівство, зрозуміло, — із серйозним виразом обличчя каже дівча. — Але я вас не засуджую. Мій тато теж влаштовує на роботу близьких родичів. Он мого дядька він навіть без співбесіди взяв, тоді як інші працівники мають здавати тести, розум свій демонструвати, і то не факт, що їхню кандидатуру схвалять.

— Мабуть, твій дядько розбирається в темі.

— Та нє, куди там, — усміхається дівчинка. — Але приємно, що ви спочатку думаєте про хороше.

— А ти — про погане?

— Поганого у світі більше, — впевнено каже вона. І це звучить дико неправильно, я аж сіпаюся від несподіванки. Хіба підлітки завжди думають про погане? Я в її віці була невиправною оптимісткою.

— Скільки тобі років?

— А як ви думаєте? Вгадаєте чи ні? — дівчинка крутиться, показуючи себе зі всіх боків, підборіддя задирає, всміхається.

— Дванадцять?

— Тринадцять. Майже, — уточнює вона. — А що? Я надто розумна для свого віку?

— Скоріше, надто песимістична.

— Ой, ви говорите зовсім як мій тато.

Очі дівчинки спалахують жвавим вогником, вона кидає на мене уважний погляд і широко всміхається.

— Ви красива. І ввічлива. Ще чесна й оптимістична. Не цураєтеся важкої праці, — киває вона на побутову хімію, яку я завжди беру з собою, як і професійне обладнання.

— Дякую, — обережно говорю я, бо не звикла до компліментів.

— Це ж правда, чому ви дякуєте? — щиро дивується дівчинка.

— Ти надто хорошої про мене думки.

— Можливо, — погоджується вона. — Ми занадто мало одна одну знаємо. До речі, мене звуть Марія. Або Марійка, це для близьких людей та людей, які мені подобаються. Вам я дозволяю звати мене Марійкою.

— Дякую.

— А яке ваше ім'я? Ну, тобто я знаю, як вас звуть — в анкеті сказано, але хочеться, щоб усе було по-людськи, ніби ви не працюєте на мого тата і пів години тому не мили наш туалет.

— Віталіна.

— Віта, тобто? Гарно, — усміхається Марійка.

— Я ще не прибрала твою кімнату.

— І не треба. Там творчий безлад. Татові він не подобається, але йому взагалі мало що подобається, — хмуриться дівчинка.

З її батьком я не знайома. Мені сказали приїхати о першій годині та прибрати дім до шостої. Все. Більше ніяких вказівок, рекомендацій, настанов. У будинок мене впустила літня жінка. Тут було доволі чисто, тому я швидко впоралася. Шкода, що треба дочекатися господаря будинку, а то б я відвезла обладнання в офіс і повернулася до себе.