Глава 7

— Спершу ти робиш щось мілке, приміром, просто думаєш про іншу людину. Можливо, мрієш про неї. Тобі соромно, звичайно, але спокуса надто велика, щоб припинити. Згодом ти настільки привикаєш до своїх думок та мрій, що всякий сором чи совість забуваються, зотлівають у твоїх... хех... гріхах. І тоді, коли уже нічого не стоїть на твоєму шляху, ти робиш малесенький крок вперед. Поцілунок. Простий поцілунок, нічого більше. І знову соромно, і знову некомфортно. Але з часом це відчуття проходить, ти обманюєш себе...

— Світі, ти звідки таких глибоких дум набралась? — довелося перебити подругу.

— Дослухай... Ти обманюєш себе, мовляв, "усе добре, ніхто не дізнається, нічого не зміниться" і прешся далі. А далі уже йде дещо більше поцілунків. Секс! Ну і що, що зрада? Це ж нічого не значить! Вмовляєш себе, оправдовуєш... І здається, що це лиш разочок, для втамування спраги, лиш відкусити той шматочок забороненого яблучка... та ні... потім буде хотітись ще, і ще, і ще...

— Досить! — я стукнула долонею по столі. — Світі, ти перебільшуєш! Він сам мене поцілував!

— І ще скажи, що ти цього не хотіла!

Я зам'ялася на долю секунди, всього лише хотіла пригадати момент з поцілунком, але подруга вже переможно усміхалася, відкинувшись на спинку стільця.

— Повернімося краще до наших курсових, — хотілося забути і про Качура, і про його поцілунок, який мені анітрохи не сподобався!

— Ти знову тікаєш, — захитавши головою, подруга взялася відкривати файл курсової роботи. Мене обурили її слова.

— Я ніколи не тікаю!

— Ти втікаєш від самої себе, Кітті!

— Гей! Не називай мене… так.

Це прокляте прізвисько я ніколи не називала вголос. Здавалося, якщо скажу, то визнаю його та підтримаю.

***

Другий вихідний проходив спокійно. Я майже не думала про Панченка та його огидну натуру. Ми просто займалися з подругою курсовими й розмовляли на нейтральні теми. А от слова Світі, щодо моєї "втечі від самої себе" не виходили з голови. Це ж не правда, еге ж?

Коли ввечері зателефонував Ярослав, я скинула дзвінок і написала йому повідомлення, що займаюся курсовою, а отже, не маю часу на розмови. Світі здивовано витріщилася на мене.

— Це був Ярик? Ви знову посварилися?

— Посварилися.

Я наївно сподівалася, що вона не стане розпитувати деталей. Але Світі пішла далі — одразу відгадала причину нашої гризотні.

— Він не хоче йти на весілля? 

Не знаючи, що їй відповісти, просто заплющила очі й сердито зітхнула. Але подруга гнівалася ще більше, ніж я:

— Я так і знала, що цей кретин вертітиме носом від нас із Алексом.

— Світі! Взагалі-то це мій хлопець і я…

— А знаєш що? Або ти приходиш на весілля з ним, або з Даньою. Інакше взагалі не приходь! 

Очманіло подивившись на подругу, навіть рота роззявила, не вірячи, що вона таке каже!

— Ти серйозно? — сподівання, що це вона так "дуже вдало" жартує, не покидали мене. 

— Серйозніше нікуди! — вона розлючено дивилася в мої очі, ніби готова була сваритися зі мною до перемоги, або ж до припинення нашої дружби. Від останнього навіть здригнулася — я не готова була отак просто викреслити із життя людину, яка займала в ньому багато місця. Та й Світі теж. Але, видно, Ярослава вона добряче ненавиділа, тільки от про це старалась мовчати.

— Я щось вигадаю… — винувато опустила погляд на стіл, за яким ми сиділи, а потім взяла Світі за руку. — Вибач за Ярика, він терпіти не може весілля, ти ж пам'ятаєш, як він бісився, коли ми були на святі у моєї кузини…

Я дуже неделікатно перевела тему на свою двоюрідну сестру, навіть жартувала про Ярика та його участь в тих жахливих конкурсах, але Світі все одно залишалась пригніченою. Аж поки не зателефонував Алекс та не сказав, що скоро за нею приїде. 

А коли подруга вже зібралася йти, то зупинилася перед виходом і серйозно глянула на мене.

— За тиждень я переїжджаю до Алекса.

Не дивлячись на те, що всередині мене немов щось обірвалося, я все ж змусила себе усміхнутися їй щасливо.

— Це так круто, Світі! Я вітаю тебе! — обійняла подругу, щосили намагаючись стримати сльози. Я вже так звикла, що вона живе на два поверхи нижче, що тепер навіть не уявляла, як залишусь без неї.

— Дякую.

Напевно, вона відчувала те ж, що і я, адже міцно притиснула мене до себе. Але вголос так ніхто нічого й не сказав.

— До завтра, Кать.

— Бувай, Світі!

І тільки тоді, коли подруга залишила мою квартиру, я дозволила собі дати волю сльозам. Зі Світі я провела майже все своє свідоме життя. Мабуть, не було й дня, коли б ми не бачилися. А тепер здавалося, що наша дружба стане не такою. 

***

До Ярослава я перетелефонувала вже тоді, коли остаточно заспокоїлася. І хоча розмовляти з хлопцем анітрохи не хотілося, все ж змусила себе зробити це заради майбутнього весілля моєї подруги.

— Слухаю, — його голос був якимось роздратованим, а на задньому фоні лунала музика.  Я забрала телефон від вуха та поглянула на годинник — майже дванадцята. І де його носило?