Глава 4

Поки Фелікс, тату-майстер, набивав мені на зап'ясті ластівок, які знайшлись в мережі та припали мені до душі, я складала план помсти. Тобто план, як довести усім, що Качур мені абсолютно байдужий.

Світі сиділа за два метри та апатично гортала якийсь журнал.

— Мені потрібно його обламати! — звернулася до подруги.

— Кого? — здивувався Фелікс.

— Вибач, котику! То я до подруги, — усміхнулася йому тепло, намагаючись бути милою. — Світі!

— Що? 

— Я хочу, щоб він отримав по носі.

Подруга кліпнула, витріщившись на мене, а потім перепитала:

— Ярослав?

— Який Ярослав?! — я вже починала дратуватися. Щоразу як мала на увазі Качура, подруга думала на мого хлопця і навпаки. — Я про Панченка, щоб йому голова облізла.

Пирснувши зі сміху, Світі захитала головою:

— Ох і бурлять почуття між вами!

— Світі! І ти туди ж! Годі вже! Якщо не хочеш допомагати — то краще не заважай.

Конкретно розгнівавшись на подругу, я навіть готова була наговорити їй зопалу неприємних слів, втім вчасно прикусила язика.

— Добре-добре, що ти збираєшся всім довести?

— Що мені він по-барабану! Ну невже не зрозуміло?

По обличчю подруги бачила, що вона знову збиралася видати якийсь жарт, але, зрештою, все ж пересилила себе і задумалася, зробившись серйозною і навіть насупленою.

— Потрібно змінити тактику, — видала вона згодом. — Вдавай, ніби ти згодна на все, йди йому назустріч. Можливо, тоді йому обридне й він відчепиться.

— Йти до кінця? Ну ні! 

— Значить, ігноруй!

Важко зітхнула та вирішила припинити цю розмову. Бо як я не намагалася стримуватися, а ігнорувати Качура мені не вдавалося.

Після того, як п'ять прекрасних дрібних ластівок розмістилися на моєму зап'ястку, ми стояли зі Світі перед стіною, вкритою безліччю фотокарток, поки Фелікс займався прибиранням.

Це було нашим улюбленим заняттям у салоні. 

— Світі, я знайшла Алекса, — покликала подругу, яка стояла в іншому кінці, — стільки нових фото за останній рік, що й старі губляться.

— А я знайшла твої маки, вони тут.

Помінявшись місцями зі Світі, стала роздивлятися невеличке фото, де я стояла спиною до камери, а на моє тату дивився Ярослав. 

Саме в той день ми і познайомилися з ним, саме у цьому салоні. Він сподобався мені одразу. Високий, симпатичний, надзвичайно милий та люб'язний. З вкладеним русим волоссям та неймовірними блакитними очима. 

Шкода, що згодом у нього віднайшлися деякі негативні риси характеру.

Попрощавшись з Феліксом, ми вийшли з салону та пішли до метро, аби дістатися Хрещатика, у новий магазин, який я вже давно хотіла відвідати. 

Поки метрополітен мчав нас у центр, я повернулася до роздумів про вечірку. Мені просто необхідно було туди потрапити! Але Ярослав… 

Набравшись сміливості, написала йому повідомлення:

"Сьогодні вечірка у моїх друзів, я хочу піти."

Через кілька хвилин прийшла відповідь:

"Ні."

Мені хотілося плакати від цієї категоричності! Він навіть не запитав, що за друзі і чому мені туди так хочеться піти. Чесно кажучи, його ця байдужість до мого життя, до мого внутрішнього світу вкрай дратувала! А мені так хотілось, щоб Ярослав хоч трохи був схожим на мене. Любив мою музику, мої фільми, мої книжки, мій університет і... мене… Адже іноді складалося враження, що в нього зовсім немає почуттів до мене, хоча він і говорив час від часу, що кохає.

"Але чому?! Ти мені не довіряєш? Хіба я давала тобі привід для цього?"

Світі, яка бачила наше листування, скептично на мене поглянула. 

— Що?

— Нічого! 

Вона усміхалася дуже хитро, ніби я написала неправду.

— Ти йому брешеш постійно, Катю. І знаходиш цьому якісь дурнуваті виправдання.

— Я не брешу, а лиш трохи прикрашаю реальність. Мені шкода Панченка, адже ти знаєш Ярослава…

Засміявшись, подруга махнула на мене рукою. Мовляв, все з тобою зрозуміло.

Я саме хотіла подумати про те, що вона сказала, пройнятися (або ні) муками совісті, але Ярослав відповів дуже різкими словами:

"Ні! Я не хочу, щоб ти шлялася бозна-де! І це не обговорюється!"

Ну і як йому говорити правду, коли він мені видає отаке?!

Образившись, вимкнула телефон та сховала його до сумочки. Диктор оголосив нашу станцію й ми пішли на вихід.

Вечірній весняний Хрещатик милував не тільки око, а й душу. Здавалося, що ми йдемо якимось чарівним містом з казки, а не нашою столицею. 

Магазин, заради якого ми сюди їхали, виявився занадто дорогим, а одяг, що там продавався, не таким вже й цікавим. Тож ми просто йшли вулицею в бік Бесарабського ринку й насолоджувалися надзвичайно теплим вечором. Навколо було безліч крамниць та різних закладів, де вечеряли або просто відпочивали люди.